ГнатовськийДовідка:
Микола Гнатовський – кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права. 1999 р. закінчив ІМВ КНУ. 2002 р. захистив дисертацію. 2009 р. став членом КЗК від України, 2015 р. обраний Президентом Європейського комітету, 2017 р. удруге його очолив.
Вихованців Шевченкового
університету можна зустріти
у багатьох важкодоступних
точках світу – від Антарктиди
до лісів Амазонки. Перед членами
Європейського комітету із
запобігання катуванням (КЗК)
відчинялися двері
найзакритіших закладів
Європи – будь-яких місць
несвободи у 47 країнах
світу – адже навіть там людина
заслуговує на гуманне
поводження. Власне, для того, аби запобігти нелюдському
ставленню чи такому, що
принижує людську гідність,
і був створений комітет.
Цю європейську інституцію з унікальними повноваженнями вже вдруге очолив викладач ІМВ
нашого Університету
Микола Гнатовський.

– Миколо Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про поле діяльності та можливості КЗК.
– Комітет із питань запобігання катуванням – міждержавна структура, створена на підставі ухваленої 1987 р. у рамках Ради Європи конвенції задля доповнення зусиль Європейського Суду з прав людини із захисту осіб, яких тримають у закритих установах, від катувань та інших форм неналежного поводження. Спектр ситуацій несвободи, у яких може опинитися людина, досить широкий: поліцейські дільниці, в’язниці, місця утримання незаконних мігрантів, психіатричні та судово-медичні заклади, психоневрологічні інтернати тощо. Комітет має право відвідувати подібні установи в усіх 47 державах, що приєдналися до Конвенції (весь європейський континент за винятком Республіки Білорусь).
Ми маємо доступ без попередження до всіх, кого утримують у таких закритих закутках Європи. У місцях несвободи нам не можуть відмовити у розмові без свідків будь з ким, відкриванні будь-яких дверей, перевірці будь-яких документів.
– Ціна таких унікальних повноважень?
– Конфіденційність. За результатами відвідувань ми складаємо доповідь із рекомендаціями для держави, якої вона стосується. Такі доповіді є конфіденційними – як і діалог, що ми підтримуємо з державами. Тому Комітет не настільки відомий у ЗМІ. Якщо держави не виконують наших рекомендацій, Конвенція, якою створено Комітет, дозволяє нам зробити публічну заяву і розкрити ці факти.
– Чи багато було таких заяв?
– За 27 років існування Комітету лише 7 – це дуже рідкісні випадки. Ми прагнемо конструктивного діалогу і, як правило, досягаємо результатів без публічних звинувачень. Ба більше, практично всі європейські держави самі прагнуть відкритості і погоджуються на публікацію наших доповідей разом зі своїми відповідями. Вісім із 47 держав, серед яких є й Україна, є ще більш відкритими і надали згоду на автоматичну публікацію всіх майбутніх доповідей Комітету.
– Страшно навіть припустити, які місця Вам доводилося відвідувати. Мабуть, далеко не про все навіть говорити можна?
–Так, не про все, але місця наших відвідин ми оприлюднюємо. Пам’ятних візитів було чимало: Балкани, Північний і Південний Кавказ, Греція… Торік я мав два цікавих візити до Туреччини. Один із них – до в’язниці найвищого рівня безпеки на острові Імрали, а другий  стосувався людей, затриманих у зв’язку зі спробою державного перевороту влітку.
За ці роки довелося побувати майже в усіх типах закладів, що перевіряє Комітет,  і я щасливий тим, що зміг хоч чимось допомогти людям, які туди потрапляють.
Коли ти спілкуєшся із в’язнями, до яких нікого не пускають, вникаєш у їхні проблеми – це надзвичайний досвід. Так, багато з них накоїли чимало лихого, але це не означає, що до них не слід ставитися по-людськи.
Або ж незаконні мігранти, які перебувають у абсолютному відчаї, – вони втекли від війни або від страшної бідності, а тут європейський поліцейський «пригощає» їх бейсбольною битою, на якій написано «Ласкаво просимо у Шенген!» Мої колеги бачили таку в поліцейській дільниці однієї прикордонної країни ЄС. Цих людей можуть тримати місяцями у розпечених металевих контейнерах чи клітках в очікуванні рішень щодо них. Більшого жахіття, більшого людського відчаю я не бачив, напевне, ніде! І коли ти своїм втручанням хоч трохи поліпшуєш їхнє становище (а візити Комітету обов’язково завершуються спілкуванням з урядом і впливом на ситуацію)  – це реальна, практична робота, набагато цінніша за все, що доводилося робити досі.
– У Європі так погано з правами людини, що у вашого комітету стільки роботи?
– Для нас роботи ще дуже багато навіть у заможних та успішних державах, адже Європа нині переживає турбулентні часи. Тема прав людини стає дедалі менш популярною, набирає оберти популізм. Сьогодні не здобуде електоральних балів політик, який закликатиме до гуманного ставлення до ув’язнених чи мігрантів – у тренді жорстке ставлення у дусі «збільшимо терміни ув’язнення, нікого не випустимо умовно-достроково». При цьому мало хто згадує, що перенаселення місць несвободи  – одна з найбільших європейських проблем.
– Чи достатньо української освіти для успішної кар’єри в європейських інституціях?
– Я поки не скаржуся. Маю тільки українську освіту, все життя пов’язаний із нашим Університетом. У нас серйозна школа міжнародного права  – на мою суб’єктивну думку, одна з найкращих у Східній Європі. Вирішальний проблемний момент вітчизняної освіти – володіння іноземною мовою, в іншому рівень достатньо високий. У випускників ІМВ із цим усе гаразд. Моя улюблена кафедра іноземних мов зробила все для того, аби мене питали, де я вивчав англійську – в Оксфорді чи Кембриджі. Я вчився в ІМВ на вулиці Мельникова і цим пишаюся.
– Достоту Вашими словами говорив Президент України Петро Порошенко, виступаючи восени перед нашими студентами: «Уся моя англійська з Київського університету».

Спілкувалася
Лариса Кіт