З онуком

 

У дитинстві він їздив на конях, ганяв селом на ровері, з охотою вчився в школі.

Коли став студентом економічного факультету  Київського університету, любив засиджуватися в бібліотеці, спілкуватися з однокурсниками, працював на цілині – возив вантажівкою зерно на тік.

Леонід Макарович Кравчук – перший Президент незалежної України. Людина, яка вже ввійшла в історію…

10 січня йому виповнюється 80.

 

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

 

Леоніде Макаровичу, на Вашу думку, яке головне досягнення України за 22 роки незалежності?

-  Вперше в історії українського народу він має державу в теперішніх кордонах, яку визнав світ, яка будує нове життя. Складно, але будує, долаючи внутрішні та зовнішні проблеми. І друге, на мій погляд, – народжуються нові люди. Нове покоління зовсім інше за своєю психологією, філософією, цілями, і це якраз є перспективним досягненням.

- Років три тому багато хто говорив, що головне досягнення України –  свобода. Ми були найвільнішою країною на пострадянському просторі, крім Прибалтійських країн. Як Ви вважаєте, сьогодні можна стверджувати, що Україна є вільною країною?

- Цей критерій важко “помацати”. Що означає найвільніша? Вільніша ніж Білорусь? Так. Нема питань. Ніж Росія? Так. Ніж республіки Середньої Азії? Безумовно! А якщо порівняти з європейськими країнами, найправильніша оцінка – наскільки людина вільна. Наскільки вона позбавлена тиску або впливу чиновника, правоохоронних органів, податкової служби. Наскільки вона вільно, демократично може обирати і бути обраною.

Чи справді Угода про асоціацію з Європейським Союзом має таке вже історичне значення? Може, ми дещо перебільшуємо його значущість? Що, власне, зміниться?

- Я думаю, що ми навіть не перебільшуємо, ми навіть применшуємо. Вирішується питання, куди далі йти Україні, якій спосіб життя приймати і як будувати своє майбутнє. Ми в 1654 році вирішили це питання на користь нашого східного сусіда і понад 300 років жили в нинішній системі координат. Пережили й голодомори, і репресії, і війни, що тільки можливо, все пережили. І відстали від європейських країн, якщо брати історично, десь на 70-75 років. Часто люди з “Українського вибору” чи інших організацій кажуть: “У нас тут зв’язки. Заводи наші зв’язані з російськими заводами”. Так, зв’язані. Але вони будуть довічно зв’язані, якщо ми будемо в цій системі, якщо так, не переступивши через випробування, не перейдемо в іншу систему життя.

Якщо ми оберемо нову систему, демократію, верховенство права, свободу, той спосіб  життя, яким живе сьогодні Європа, і увійдемо в цей спосіб життя, хочемо ми цього чи не хочемо, ми будемо до нового пристосовуватися. Нам треба буде жити в цих координатах. Інакше ми не зможемо побороти старих уявлень про спосіб життя.

Так, буде важко. Дуже важко. Але вибір у нас єдиний – ми європейська Україна. Ми європейська країна за географією та історією. Іншого шляху немає.

Ви маєте чудовий вигляд. На який вік Ви себе, власне, відчуваєте? І чи не лякає вас цифра “80″ ?

- Я не можу сказати, на який вік я маю вигляд. Це краще знати Вам. Почуваю я себе добре, не лікуюся. Сам встаю, сам одягаюсь, сам іду на вулицю, бігаю, займаюся спортом. Усе роблю сам. Тому мене не може лякати вік 80 років. Я знаю, що людина – це тимчасова істота на цій землі. І вона відходить обов’язково. І Кравчук не є винятком. У всіх є свій час. Кому скільки Бог відміряв часу, той стільки й житиме. І в мене абсолютно немає ніяких пересторог. Абсолютно немає якогось страху. Є один тільки важливий момент: щоб весь свій вік я жив у свідомості, відчував світ, природу, життя, людей, приносив користь суспільству, родині.

Мене вразив один цікавий момент у Вашій біографії – Ви колись жили в жіночому гуртожитку.

- Коли я приїхав у Чернівці (мене туди направили викладачем політекономії), квартири не було. А ми були одружені з Антоніною Михайлівною. На території жіночого гуртожитку був “червоний куток”. Отам ми й жили.

Можливо, такі складні побутові обставини й спонукали Вас до партійної роботи?

- Я не прагнув партійної роботи. Але багато виступав з публічними лекціями, мене слухали, в тому числі секретарі міськкому та обкому партії. Помітили й запросили на партійну роботу. Я не знав, що це таке, але пішов. Так, відверто скажу, одне із завдань було одержати квартиру. Тому що жити в таких умовах, коли народився син Сашко, було вже просто неможливо. Це навіть важко собі уявити!

 Як цікаво, хотіли квартиру, а стали президентом…

- Мені справді дали квартиру. Потім направили вчитися в Москву. Приїхав, пішов по партійній дорозі. Потім став головою Верховної Ради. Потім президентом. Життя людини передбачити дуже важко. Єдине, що можу сказати: я ніколи не підпорядковував кар’єрі все своє життя. Це перше.

І друге. Я працював на різних посадах. Якщо подивитися на мій послужний список, здається, там 16 посад. Але спробуйте знайти людей, яких я образив, і вони не можуть мені особисто цього пробачити (звичайно, в комуністів особливе ставлення до мене).

Тобто Ви не тільки в політиці “поміж крапельками”, але і в житті?

- Це моя філософія. Людей не можна ображати. З людьми потрібно домовлятися. Якщо не можеш домовлятися, потрібно розійтися, але не можна ображати. І ніякої помсти  ні в кого не може бути. Завжди треба залишатися людиною.

Леоніде Макаровичу, на жаль, країна зовсім не знає своєї найпершої леді. Чому так сталося?

- Бо така в неї філософія. Антоніна Михайлівна заявила з самого початку: “Я – дружина президента. Якщо ви будете ставити мені запитання про родину, про дітей, про онуків, я відповідатиму. Якщо ставитимите мені запитання про політику, про мою роль у політиці, я відповідати не буду”. Я можу сьогодні вам сказати, що Антоніна Михайлівна не заважала мені виконувати мої президентські повноваження, не втручалась у мою діяльність. І це правильно! Не може навіть геніальна перша леді втручатися в роботу президента. Тоді хто президент?

- Широкому загалові також нічого не відомо про Вашого сина, онуків.

- Ми всі дуже домашні. У нас у кожного є свої уподобання. Мій син за спеціальністю фізик, кандидат фізичних наук. Так сталося, що зараз він займається аграрним бізнесом. Тобто кожен займається чимось цікавим. Усі мають добру освіту і добрі знання. І нам цікаво спілкуватися, коли ми збираємося разом. Інколи не обходиться без емоцій. Але ж ми живі люди.

- Ваша найулюбленіша страва – вареники. А які з них найулюбленіші?

- Взагалі класичними варениками є два види – з сиром і вишнями. Але сир має бути не солодкий. Такі вареники подаються на прийомах. Тому що це справді еталон вареників. А всього вареників понад сорок видів.

 Ви за своє життя дуже багато мандрували. Яка країна Вас найбільше вразила?

- Дивлячись з якої точки зору. З погляду релігійних, духовних підвалин людей мене найбільше вразив Ізраїль. Коли я побачив, як поряд в одному регіоні живуть представники трьох релігій світового масштабу і не ворогують між собою… Це щось надзвичайне. Китай вразив мене своєю масштабністю, своїм історичним творенням, своєю глибокою ментальністю. Як і Індія, до речі. Сполучені Штати вразили своєю індустріальною могутністю. Своїми хмарочосами, своєю свободою, демократією. Франція, звичайно, своїм шармом. Я був дуже вражений, коли побував у французьких ресторанах, на Ейфелевій вежі. Тобто кожна країна може чимось вразити, а так щоб вразила усім одразу, думаю, такої країни в світі не існує.

 

Розмовляла Олена ЯХНО

(Уривки інтерв’ю на ТСН)