АпонюкДругий рік воює на Сході студент історичного факультету Тарас Апонюк.
Сьогодні про нього, активного учасника Революції Гідності, згадують його товариші:

Володимир Білик,
студент історичного факультету:

Тарас Апонюк – один із тих молодих героїв, які після Революції Гідності першими зголосилися зі зброєю в руках боронити соборність і незалежність України на її східних теренах.
Тарас показав себе надзвичайно талановитим студентом, виявляючи аналітичні здібності і хист майбутнього науковця чи громадського діяча, але природа обдарувала його сміливою, навіть відчайдушною натурою. Тому Тарас стояв у перших рядах захисників Майдану, не гребував спати на карематі в підземному переході або з дерев’яною палицею захищати від «Беркута» будівлю КМДА. Його жертовність і характер воїна принесли йому в ті дні й перші бойові поранення (хоча сам він останні два слова взяв би в лапки :) ). Саме на таких сміливцях, як Тарас, тримався Майдан.
Після цих подій його рідко коли можна було зустріти в «цивільній», мирній обстановці. Він то лежав у лікарні з пораненням після подій в Одесі, то готувався до воєнних дій у складі одного з добровольчих батальйонів.
Наразі, з об’єктивних причин, Тарас рідко виходить на зв’язок. Можливість побачити його з’являється тільки під час залікової сесії на заочному відділенні, де він тепер навчається. Тарас залишається життєрадісним і продовжує захищати рідну землю, незважаючи на поранення (перебита осколком артерія) та труднощі солдатського життя. Як би пафосно це не звучало, він належить до когорти нескорених – людей, які не тільки засвідчують історичні події, але самі творять історію.

Олег Хаврук,
ГО «Управління сприяння
територіальній обороні»,
бойовий побратим Тараса:

– Мені довелось познайомитися з Тарасом Апонюком увечері 18 лютого 2014 року на палаючому Майдані. Про неабияку активність молодого хлопця у цей день свідчили і сліди від гумових куль, і палиця, яку він не випускав з рук попри свій тяжкий фізичний стан. На щастя, у цьому вирі подій він був з батьком, також активним майданівцем, який тримав оборону десь неподалік від Тараса, проте лише батьківське серце в кінці цього страшного дня допомогло йому знайти сина серед тисяч скалічених та втомлених людей.
Після того, як Тарас одужав і пішов на Схід воювати за незалежність України, ми регулярно підтримували з ним зв’язок і чим могли намагалися допомагати йому.  Врешті-решт наш герой (а він і досі у мене записаний в телефоні як Тарас Герой) опинився у сумнозвісних Пісках під самим Донецьком. Внаслідок поранення осколками від мінометного снаряда хлопець ледве не втратив життя, але завдяки медикам Правого Сектору вдалося уникнути і небезпечної втрати крові, і сепсису. Так боєць Апонюк спочатку потрапив до польового госпіталю, а згодом побував і в досить відомій тепер лікарні імені Мечникова міста Дніпропетровська… Він зателефонував нам з лікарні і повідомив, що його «трішки поранили» в ногу та попросив не повідомляти про це батькам. Тож спочатку хвилюватися за нього довелося нам із дружиною. Та одного дня його мобільний раптом знову опинився поза межами зв’язку… Кілька днів  минули в суцільній напрузі. Раптом о 6-й ранку задзижчав домофон… Під під’їздом стояв Тарас Апонюк власною персоною! Щоправда, він мав досить дивний вигляд: на ньому були літні кросівки, спортивні штани, мисливська куртка, більша на пару розмірів, шалик «Дніпра» і дуже оригінальна шапка. Виявилось, таке своєрідне «обмундирування» організували йому волонтери з лікарні Мечникова, оскільки там залишатися Тарас не схотів – мовляв, там він нікого не знає, і подався до нас, бо ми вже знайомі:-).
Далі була реабілітація, повернення додому та знову фронт, але це вже тема іншої історії, хоча головний герой у ній той самий –Тарас Апонюк, якого ми знаємо, любимо і поважаємо за те, що він щирий та безкомпромісний патріот України, який усім своїм життям доводить, що Людина – не гвинтик у колесі подій, а їх головний чинник і творець.