01152747У червні Університет відвідали його випускники, представники країн Латинської Америки, які нині проживають у різних куточках планети – у США, Домініканській республіці, Перу, Швеції, Угорщині, Іспанії та Україні. Зустріч відбулася за сприяння Відділу міжнародного співробітництва КНУ.
Під час офіційного прийому гості обговорили з ректором Леонідом Губерським ідею створення спільноти латиноамериканських випускників. Цікаву ініціативу ректор підтримав, зазначивши, що подібні зустрічі «мають стати традиційними в масштабах нашої країни». А Валерій Копійка, директор ІМВ, додав: «Ідея асоціації правильна і своєчасна. Мова йде про створення ефективної організації, яка об’єднуватиме випускників Університету зі всього світу. Це буде як каста випускників, які допомагатимуть один одному».
Коли офіційна частину візиту закінчилася, представники делегації вирушили у подорож до своєї молодості: спочатку вони відвідали інститути та факультети, в яких навчалися, а потім завітали до Студентського містечка.
–Тут все так, як і 20 років тому, –  поділилася емоціями нікарагуанка Кенія Еспіноза, блукаючи коридорами гуртожитку №11, в якому мешкала колись.  Нині жінка – успішний міжнародний адвокат, живе в Іспанії, але пам’ятає про Україну: «Я не була тут 26 років, але завжди мріяла сюди повернутися. Україна завжди в моєму серці».
А колумбієць Ектор Аренас додав, що світ для нього відкрився з України. Саме в нашому Університеті чоловік опанував спеціальність «Міжнародне право», що дозволило йому збудувати блискучу кар’єру дипломата в своїй рідній країні.
– Роки, проведені в Україні – найкращі роки нашого життя. І якби була можливість повернутися в минуле і ще раз приїхати сюди, я зробив би це із задоволенням. Тут я зустрів багато чудових людей, – розповів домініканець Домінго Лілон.
Окрім хороших друзів пан Домінго знайшов в Україні і своє кохання:
– Ми познайомилися з дружиною на латиноамериканському фестивалі, який проходив тут, у Києві. Вона з Угорщини і навчалася тоді в педагогічному Інституті іноземних мов. Пам’ятаю, наче це було вчора, як вона стояла під гуртожитком і гукала мене, – пригадує Домінго Лілон, показуючи на вікна кімнати, що колись була його домом. – Коли довгий час живеш на одному місці, воно стає твоїм маленьким світом.
Нині пан Домінго викладає в одному з найстаріших навчальних закладів Європи – Угорському університеті м. Печ. І хтозна, як склалася б його доля, коли б одного дня він не вирішив податися до далекої країни на іншому континенті: «Вдома я навчався на юриста. Але мені завжди хотілося дізнатися, яке життя в інших країнах. Мені було цікаво. Спочатку я сказав своїм батькам, що їду до Німеччини, бо знав, що вони не відпустять мене до СРСР. Багато людей боялися їхати туди через комуністичний режим».
Однак життя в Україні його не розчарувало. Домінго Лілон з теплотою пригадує українських викладачів, які стали для нього і його співвітчизників батьками і наставниками, одногрупників і друзів, з якими розважався, пізнавав місто і вболівав за київське «Динамо».
Ось так, побувавши кілька днів на берегах своєї юності, латиноамериканські делегати розлетілися хто куди, сподіваючись знову незабаром повернутися до Університету, який відкрив їм двері в успішне життя.