Прохоров Д.А.Учений, педагог із півстолітнім досвідом роботи Дмитро Андрійович Прохоров – учасник Другої світової війни. Нагороджений орденами «Червоної зірки», «Вітчизняної війни» І ступеня, «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня, «Богдана Хмельницького» ІІ ступеня, численними медалями.

Після війни працював у школі, технікумі. А потім, достроково захистивши дисертацію, 20 років викладав на історичному факультеті. Нині – на заслуженому відпочинку, але зв’язків з університетом не втрачає: співпрацює з Радою ветеранів та радою старійшин КНУ. З радістю відвідує різні заходи, спілкується з молоддю. Дмитрові Андрійовичу є що розповісти про свою обпалену війною юність…

Коли розпочалася війна, йому ще не було вісімнадцяти. У військкоматі, куди Дмитро прийшов, щоб записатися на фронт, його відрядили на навчання до Севастопольського військово-морського училища берегової оборони.

28 липня 1941 року після успішно складених іспитів Дмитро Прохоров склав військову присягу. Більшість курсантів була родом із України. Училище готувало морських артилеристів. Термін навчання скоротили з 4-ох до 1,5 року.

29 жовтня 1941 року пролунав сигнал бойової тривоги. Курсантам видали комплект зброї: карабіни, набої, гранати. Був наказ зупинити наступ передових частин гітлерівців на Бахчисарайському напрямі й утримувати рубежі до підходу Приморської армії, яку перекидають з Одеси до Криму.

Після 35-кілометрового маршу курсанти зайняли оборону на двох висотах уздовж річки Кача. У батальйоні нараховувалось трохи більше тисячі курсантів та викладачів. Траншея Дмитра була на правому фланзі поблизу шосе Сімферополь-Севастополь. У кожного свій окоп, власна вогнева точка. Поряд окоп найкращого друга, полтавця Дмитра Місана, далі – окопи Прокопця, Власенка та інших курсантів. Позаду розмістилася рота передової охорони, ще далі – артилерійська батарея.

Невдовзі німці провели артпідготовку, їхні літаки бомбардували насамперед українські гармати. З лівого флангу з’явилися фашистські танки, за ними – німецькі солдати. Гітлерівці йшли зухвало, на повний зріст, упевнені, що оборонці деморалізовані й серйозного опору не чинитимуть. Але з-за брустверів дружно вдарили кулемети й гвинтівки. У цьому першому бою Дмитро Прохоров прицільним вогнем зі свого карабіна знищив п’ятьох гітлерівців.

Недалеко від окопів зупинилися німецькі танки й вели вогонь далі. Командир наказав Дмитрові та його товаришеві підірвати їх. Короткими перебіжками, по-пластунському дісталися вони потрібної точки і закидали ворожі машини протитанковими гранатами. Ті замовкли. Дорогою назад Місана поранило в руку й обличчя. Перев’язувати його довелося під градом ворожих куль…

Бій тривав аж до вечора. Вночі німці перегрупувалися, підтягли резерви, артилерію, міномети. Курсантський батальйон резервів не мав, евакуювали поранених, рахували залишки гранат і набоїв. Уранці німці пішли в атаку. Командири зв’язалися з головною базою флоту й запросили допомогти вогнем морської артилерії. На допомогу поспішив лінкор «Паризька комуна». Скоро пролунали потужні вибухи й дванадцятидюймові 540-кілограмові снаряди накрили ворога.

Гітлерівці кинулися в атаку на правому фланзі, їм удалося потіснити українську оборону. Ворожі снаряди влучили в окопи. Спалах, вибух – і Дмитро зомлів. Коли отямився, зрозумів, що живий, але стояла мертва тиша. Контузія. Але юнакові пощастило –він лишився живим. Із-за висоти курсанти махали руками, щоб він перебирався до них. Бій тривав, але сили були нерівні. Знекровлені курсантські роти билися до останнього. Фашисти прозвали морських піхотинців «чорною смертю» й «смугастими дияволами».

Начальник політуправління Чорноморського флоту дивізійний комісар Петро Бондаренко в донесенні до Головного Політуправління Військово-Морського флоту писав:»Однією з найкращих, найнадійніших і найстійкіших частин, які діють на сухопутному фронті по обороні Севастополя, виявився курсантський батальйон Військово-Морського училища імені Ленінського комсомолу України». Зараз на місці першого бою курсантів під Бахчисараєм стоїть пам’ятний обеліск на честь вихованців училища.

А далі знову було училище, заняття вже в Батумі, куди їх передислокували. У вересні 1942 року Дмитрові Прохорову дали взвод і звання молодшого лейтенанта. Виснажливі бої біля Новоросійська, Геленджика. Під час чергового німецького бомбардування Дмитрові відірвало ліву руку й поранило в живіт. Отямився вже в госпіталі. Відтоді – інвалід першої групи, а йому щойно виповнилося дев’ятнадцять років.

Юлія ЛУЧИК