… Я чула, як гриміли військові літаки. Вони безжально розрізали своїми металевими крилами небо. Я думала про майбутнє. Не про те, що буде через рік чи десять – лише про завтрашній день. Далі заглядати  не наважувалася. Завтра?.. Завтра з першими променями сонця я знов прийду сюди. Знов вештатимусь понад колією, дивитимуся в небо й гадатиму – скільки в мене ще попереду таких «завтра»?

Небо… Я добре його пам’ятаю. Холодне, січневе. Безкрайнє поле смутку та гніву. Пам’ятаю, яким воно було тоді злим, як несамовито ревіло, ніби сповідалося мені, ніби просило вибачення за те, що сталося. І що ще мало статися…

Я шкірою відчувала сморід залізниці. Той характерний шлейф запахів, який залишає після себе військовий товарняк – піт та кров. Багато крові. Багато застиглих у нашій пам’яті облич, яких ми можемо ніколи більше не побачити.

Я чула гомін вугілля, яке було розкидане край колії. Мені здавалося, що воно таке чорне, бо носить жалобу по наших чоловіках. Я жалоби не носила – вірила, чекала. Мені ввижалося, що я чую, як мій Єгор стукає в двері та лагідно кличе: «Асенько!..». Ніби й не було війни. Ніби й не ходив він нікуди…

Я втомилася. Я слухала, як вугілля гомонить та стогне, ніби плаче, й подумала: чи не легше було б піти звідси, з цієї землі назавжди? Чи не легше було б розпрощатися з життям?

Тоді я знову подивилася на небо. Я не чула, як до мене непомітно та нестримно, мов фашистський шпигун, з-за повороту підкрався вантажний потяг. А тоді я відчула кров. «Ні, я не маю права на смерть», – це було останнє, що я подумала.

***

Ішла Друга світова війна. Зима, холодна та безжальна. Мого прадіда вже два роки як забрали на фронт. Прабабуся Ася залишилася одна з двома дітьми. Їсти немає нічого. Щодня вона на свій страх і ризик ходила до залізничної станції «Хутір-Михайлівський» – збирала вугілля, яке падало з вантажних поїздів обабіч рейок. Вона несла його додому у фартуху, а потім продавала чи міняла на їжу. Того зимового дня вона також пішла до колії, але забарилася й не помітила, як до неї наблизився потяг.

Тим потягом їй відрізало ногу.

Якби не вона, моя родина не пережила б тієї зими. Якби не вона, не було б мого діда, мого тата, не було б мене. Ці рядки я зараз пишу завдяки їй. Навіть не завдяки, а, скоріше, заради неї.

Бабуся Ася не померла – вона справді не мала права на смерть. Вона дочекалася чоловіка з війни. Але коли дідусь повернувся додому, його зустріла вже не та квітуча, гарна, життєрадісна Ася, яка проводжала його на фронт. Перед ним була схудла, згорблена від тяжкої праці, бліда жінка з сивим волоссям, сплетеним у довгу пишну косу. Вона опиралася на тонку дерев’яну паличку – колись це була ніжка від стільця, що стояв у них на кухні, дідусь впізнав цей шматок потрісканої деревини. Він стояв приголомшений, на порозі своєї хати, а вона дивилася на нього та всміхалася. І в тій усмішці дід побачив спокій. У ній не було сліз, не було розпачу чи болю.

У тій усмішці була перемога.

Війна забрала багато життів. Історія моєї прабабусі – лише одна з багатьох історій. Я чула її стільки разів, що іноді мені здається, ніби то не вона, а я стояла на тій залізничній колії та вслухалася в гомін чорного вугілля. Прабабуся Ася стала для мене прикладом незламності духу, я завжди прагнула стати такою ж сильною, як вона. А той потяг я з дитинства сприймала не як машину, а як символ – символ підлого удару з боку того, від кого не чекав. Думаю, Україна сьогодні – це також прабабуся Ася, до якої підступно підкрався важкий потяг із сусідньої держави. Він уже відрізав від неї частину, а зараз намагається повністю знищити нас. Від України зараз вимагається лише одне –бути стійкою. І незважаючи ні на що, всміхатися.

Адже Україна просто не має права на смерть.

 

Анастасія Пасютіна,

студентка Інституту журналістики