40564 В університеті діє виставка картин видатного українського художника, лауреата Шевченківської премії України, людини, яку внесено до списку ста геніїв сучасності Івана Марчука. Це наш сучасник, знакова постать для національної і світової культури в її позачасовому вимірі.

Багато паралелей можна провести між життями Т.Шевченка й І.Марчука: обидва вийшли з глибин українського села; обидва без протекції, завдяки лише вродженому талантові й титанічній праці досягли найвищих мистецьких вершин; обидва, попри популярність і славу, усе життя – самітники.

Його Шевченкіана — це сорок два твори (із ста задуманих), це Шевченків «Кобзар» з його, Марчуковими, малюнками. Художник ішов не шляхом буквального ілюстрування рядків поета — він намагався передати напруження слова шевченківського «Кобзаря», палітру емоцій, духовних поривань, філософських роздумів.

Настрої Тараса-поета надзвичайно складно передати пензлем, але Іванові Марчуку це вдалося. На його картинах дерева, гілля яких химерно розрослося і так густо заповнили простір, що в ньому заплутались і люди, і птахи, і саме небесне світило. Пітьма оповила світ, і лиш палахкі свічі рослин і квітів, що, беручи цілющу енергію життя з глибин рідної землі, розливають навколо себе трепетне сяйво надії на неминучий прихід справжнього — теплого й сонячного — дня.

Говорячи про Шевченкіану Івана Марчука, можна стверджувати, що ні до неї, ні після неї не було такого глибокого й пластичного, акцентовано-психологічного трактування Шевченкових образів.

На виставці є й пейзажі художника. Вони ніби «виплетені». Накопичена й збережена краса дитинства, життя, часу знайшла свою форму, ставши мерехтливим потоком світла й тіні. Краса його робіт – це краса самої природи. Складні деталі створюють неповторно цілісний образ. У його полотнах є й безум, і задушлива туга. Є й спокій, але він завжди в минулому часі. Спокій І.Марчука завжди в тому, що відійшло безповоротно…

Іван Марчук розмірковує:

Про традиції. Мистецтвознавці не знають, що про мене писати. Вони видумують імена, шукають поезію, вигадують грунт, з якого я, на їхню думку, мав прорости. А я виріс на камінні і не визнаю жодних традицій, я просто з’явився. Вони ж не хочуть погодитися, що так буває.

Про роботу. Я завжди заздрив поетам. Він узяв клаптик паперу, їде в трамваї – і вже працює. А художник – це ціла індустрія. Якби в мене було більше місця, то фарби не в банках, а в відрах стояли б. Я розливав би їх і в них качався. У мені надто багато експресіонізму, який нікуди діти.

Про красу. Одного разу я дивився на зимовий ліс: голі дерева на тлі неба, немов мереживо. Це була така краса, такі ритми! Здавалося, можна взяти широкий пензель, мазнути – і будуть дерева. Я вигадав «пльонтанізм», бо мені дуже хотілося вирізнитися. Тоді ще були фарби, які дуже добре підходили для цієї технології, – петербурзька темпера. Вона дає переливи, вібрацію і рельєф. А для останньої серії я використовую американський акрил: він дає дуже рівні мазки, і геть незрозуміло, як це намальовано. Ці картини дуже чисті, вони до мене немов з небес спустилися.