Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор,
історичний факультет

Сергійчук– Що могло б статися, якби країна в 2013 р. не вийшла на Майдан?
– Вона не могла не вийти, адже на той час уже накопичилася певна кількість української революційної енергії – енергії українського відродження, яка мала вибухнути. Такий закономірний процес постійно триває в нашій історії.

Закони накопичення
революційної
енергії
Так було після падіння Галицько-Волинського князівства: потрібно було 300 років, аби зібралася ця енергія. В українському суспільстві мав сформуватися новий соціальний стан – козацтво, який  узяв на себе роль провідника нації. Козацтво відродило державність у формі гетьманщини – і нас, нашу державність у XVII столітті визнав світ.
Коли Катерина ІІ ліквідувала українську державність, забравши у 1764 р. булаву в гетьмана Розумовського, революційна енергія не зникла, а знову почала нагромаджуватися. Її критична маса цього разу зібралася набагато – удвічі – швидше.
Знову почалося відродження української державності.
Тепер уже не 300, а лише 150 років знадобилося, аби ця енергія вибухнула українською національною революцією 1917 року. Коли 1920 року ми знову втратили державність, ця енергія накопичувалася майже  75 років – до 1991-го – року української незалежності.

Терміни концентрації революційної енергії (300 – 150 – 75 років) у бездержавний період прискорюються вдвічі – за законом геометричної прогресії.

У період державності, від 1992 року, коли ми знову почали потроху втрачати її ознаки (Чорноморський флот, єдину церкву тощо), період накопичення революційної енергії тривав уже 9 років – до  початку перших вибухів протесту 2001 р. «Україна без Кучми», який завершився Помаранчевим Майданом 2004 р.
2010 року, коли до влади в країні прийшов Янукович, Україна знову почала втрачати державність (всі ми пам’ятаємо ці ознаки). Так тривало три роки. Закон нагромадження нашої революційної енергії не міг не спрацювати. І він спрацював.

Вважаю, що в умовах державності українська революційна енергія нагромаджується вже за іншим коефіцієнтом – утричі швидше – і спалахнути країна мала саме від 2013 року.
2013/2015
чи 2013 – 2015
Чітко пам’ятаю, як 15 листопада 2013 р. студенти  запитали мене на лекції: що буде далі? Я відповів: якщо не підпишуть Угоду про асоціацію, вибух буде 2013 року, якщо підпишуть – 2015-го, коли влада сфальсифікує результати президентських виборів. І написав: 2013/2015.
За два тижні, коли спалахнув ЄвроМайдан,  на лекції у тій самій аудиторії я витер на дошці косу лінію і поставив замість неї тире: 2013 – 2015.
Зауважив ще одну річ. 21 листопада 2004 р. я повертався з конференції в Анталії. Це був день виборів, тож голосувати довелося в консульстві в Стамбулі. Коли вранці повернувся  до України, наші студенти вже розставляли намети на Майдані. 21 листопада 2013 р. лечу до Стамбула, на ранок уже там дізнаюся, що в Києві знову вирує Майдан…
– Професоре, не літайте більше до Стамбула.
На Вашу думку, наскільки вагомою була участь наших студентів у подіях ЄвроМайдану та Революції Гідності?
– Без наших студентів не було б Майдану. Хоч їхня координація 2013 року була меншою, ніж 2004-го, але присутність, участь була дуже відчутною. Однозначно без студентства не відбулося б нічого. Адже двигуном революційних подій в усі часи були саме студенти.
– Що писатимуть історики через 100 років про ЄвроМайдан і Революцію Гідності?
– Писатимуть, що це був один із етапів відродження української державності, який так чи інакше завершиться її утвердженням – не сьогодні, так завтра…

Розмову вела Лариса КІТ