DSC_9215– Навіщо англійцям створювати Центр українських студій?
– Таку структуру заснував британський професор Рорі Фіннін у складі факультету сучасних і середньовічних мов Кембриджського університету. Він щиро переконаний, що Україна володіє скарбами культурної спадщини, які також належать Європі, але поки що їй недоступні, бо назагал невідомі. Вивчати українську мову, культуру, літературу – знайомити з Україною, відкривати її світові – і було шляхетною метою створення Центру. На Заході це не так легко (причини зрозумілі), нині потужних центрів україністики відкрито лише два – у Кембриджі та Гарварді.
Було дуже приємно спілкуватися у Кембриджі з рафінованими англійцями, які вільно розмовляють українською, захищають дисертації з української літератури – творчості Миколи Куліша, наприклад. Для них він – несподівана знахідка, бо досі західний світ не усвідомлював, які багатства приховані в нашій літературі, що її цілком затьмарювала російська. А тепер англійські театри ставлять п’єси Куліша.
– Переклав його для британців Богдан Токарський?
– Ні, історія ще цікавіша! Переклад виконала його дівчина Мері Монтегю. Маючи чисто англійське коріння, вона обрала Україну темою свого дослідження, вивчила нашу мову, захистила дисертацію з української літератури. Мері Монтегю – доктор Кембриджу з творчості Миколи Куліша – абсолютно фантастична історія.
– Англійський інтерес до історії російсько-українського конфлікту так само великий?
– Так, і це обумовило зацікавленість Центру українських студій юридичними темами, що раніше не були йому властиві. Рівень уваги до нашої конференції був високим: ущерть заповнена зала, онлайн-трансляція. Прийшло чимало людей, далеких від України, яким просто цікава така тема.
Ми розглядали анексію і агресію у трьох вимірах: міжнародно-правовому, інформаційному та з точки зору кібербезпеки. Усі вони складають частину однієї великої проблеми. Не можна вирішити юридичні проблеми, не розглядаючи питань кібербезпеки чи інформаційної війни, – і навпаки. Обговорювали, яку термінологію треба вживати стосовно збройного конфлікту. Адже західні колеги не завжди впевнені в тому, як його кваліфікувати. Аналізували українську стратегію у спробах знайти правду в міжнародних судах. Про прийняття політичних рішень та їхній зв’язок із міжнародним правом у контексті збройного конфлікту в східних областях України говорив її постійний представник в Раді Європи, випускник КНУ і колишній викладач кафедри міжнародного права Дмитро Кулеба. Серед спікерів заходу були також: фахівець з кібербезпеки професор Кеннет Ґірз, який працює в НАТО (декілька років він читав лекції у нас на юридичному), випускниця ІМВ і Кембриджу Катерина Бусол (Global Rights Compliance) та заступниця Міністра інформаційної політики України Еміне Джепарова – теж наша випускниця.
– З точки зору західної гуманітарної науки ситуація, в якій нині перебуває Україна, уже прописана в книжках чи ми опинилися всередині підручника?
–У книгарні Кембриджу я саме придбав останні видання підручників і ключових монографій з міжнародного права. У книжках 2017 року там уперше на достатньо чільному місці згадано Україну й те, що з нею відбувається від 2014 р. Оцінка здебільшого адекватна, але часто їй бракує нюансів, вона надто загальна. Ось чому українські науковці мають більше друкуватися у західних англомовних джерелах! Адже марно очікувати, що Малкольм Шоу (автор одного з головних підручників міжнародного права, яким користуються у всьому світі) шукатиме інформацію на україномовних ресурсах. Так, його книга подає цілком правильну оцінку анексії Криму та ситуації на Сході, однак містить також посилання на статті росіян, де вони своєю божевільною довколанауковою еквілібристикою виправдовують анексію Криму. Статті англомовні (хоча надруковані в китайському журналі з міжнародного права) – тому їх помітно на Заході, а наші найкращі видання українською мовою не дуже помітно. Тож українським ученим потрібно бути значно більше присутніми в міжнародному науковому дискурсі, аби донести власні оцінки світові.
– Наскільки важлива роль науковців у пошуках миру для України?
– Постконфліктне регулювання обов’язково має відбуватися у суспільстві, де була війна чи збройний конфлікт. У нашому випадку маємо справу не тільки із зовнішнім чинником – агресором. Напад на Україну ззовні призвів до загострення проблем внутрішніх. І тут треба шукати шляхів порозуміння, вибудовувати унікальну українську модель, тут не можна копіювати досвід інших країн. Роль науковців у таких пошуках величезна, але маємо застосовувати мультидисциплінарний підхід. Скажімо, тільки юридичний рецепт не принесе мир у суспільство. Відновлення справедливості і відшкодування шкоди недостатньо. Сьогоднішні проблеми мають глибоке історичне коріння, недарма Україні так важливо позбутися комуністичного, а подекуди ще імперського минулого. І лікуються ці вади довго й болісно: ніхто ж не розраховує, що одразу по тому, як ми звільнимо окуповані території, там перестане працювати російська пропаганда. Тут у всіх своя важлива роль: у філологів, істориків, юристів, фахівців із кібербезпеки, величезна роль –  у медійників. Якщо брати перспективу нашого Університету, можна задіяти всі факультети та інститути. Але треба сформувати комплексний погляд, щоб вийти за межі свого вузького фаху.
– Простих рецептів немає?
–Так, навіть у юридичному плані. Ми не можемо зібрати всі свої печалі і оформити їх в одну велику позовну заяву, аби єдиний суд розрахував нас за гамбурзьким рахунком – такого ще не було в історії людства, і для нас ніхто цього не створюватиме. Тому українцям треба показувати світові своє людське обличчя, свою мову, літературу, культуру, історію. Маємо бути цікавими для світу – тоді нам забезпечена справжня, тривала, стабільна підтримка міжнародної спільноти в боротьбі за те, щоб самостійно визначати курс свого розвитку. Тут надзвичайно важлива роль таких центрів українських студій за кордоном, як Кембриджський, де працюють випускники КНУ. Богдан Токарський, Катерина Бусол, інші численні наші колишні студенти – і водночас випускники Кембриджу, Оксфорду, Гарварду тощо – найкращі провідники українських інтересів за кордоном.

Спілкувалася Лариса Кіт