TSNUK_Ivanovska

Проєкт «Запитуй у фахівців: науковці КНУ імені Тараса Шевченка про #коронавірус» набирає обертів і збирає дедалі більше запитань. Пропонуємо вашій увазі відповіді університетських експертів.

На запитання «Людство спіткають катаклізми на кшталт коронавірусу не вперше. Що про це каже традиційна культура, фольклор, як це вдавалося пережити нашим предкам?» відповідає Олена ІВАНОВСЬКА, доктор філологічних наук, професор кафедри фольклористики Інституту філології:

Поговоримо про здоров’ я, про нашу психологічну стабільність і про хворобу, опираючись на фольклорні тексти минувшини і сучасні новотворення. Що таке хвороба в уявленні наших предків і як ми ставимося сьогодні до пандемії?

У давнину вважалося, що хворобу можна було «підкинути», «підлити», «вдихнути» її разом із вихором повітря. Люди надавали хворобі рис людини, персоніфікуючи її, створюючи атропроморфний образ. Людина в такий спосіб мінімізувала небезпеку, яка була пов’язана з тією ворожою небезпечною силою.

Зокрема, холера уявлялася красивою дівчиною, яка могла перетворюватися на повітря, вдихаючи яке людина обов’язково занедужувала. Вона являлася старою бабою, згорбленою від того, що апостол Петро вдарив її своїм посохом. Або ж, навпаки, хвороба була гарною панянкою, яка їхала в кареті, запряженою шістьма білими кіньми і розкидала підступно гроші й інші коштовності. Хто спокуситься на них, того чекала небезпека. Як захиститися від неї? Звісно, що такі практики відомі в історії, зафіксовані вони й у фольклорних текстах. Приміром, ще на початку 20 століття на Полтавщині виконувався обряд, який мав захистити поселення від епідемії холери. Оголені жінки впрягалися в плуг і оборювали своє село. Інші жінки брали в руки серпи та коси і йшли, вбиваючи на своєму шляху всіх тварин. Вони були переконані, що саме у тварин переселяється недуг. Чи ж далеко ми відійшли? Пригадуєте, від самого початку епідемії ми так само читали в інтернеті повідомлення, що COVID-19 переносять і тварини?

Також вірили в цілющу силу церковного дзвону. Ця віра збереглася й понині. Крім того, люди ходили до знахарів, ворожок. Існувала також віра в обручний рушник. У 2015 році мені вдалося почути в Дубровицькому районі, що старші люди у цю віру, захисну силу обручного рушника, вірять і дотепер. Відбувалося це так: у часи небезпеки все жіноцтво збиралося в одній хаті і ткали за одну ніч рушник. Зранку цей рушник відносили до фігури. Фігура – це такий ритуальний стовп, який зазвичай стояв за селом (зараз він у вигляді хреста). Цей рушник вивішували на фігурі, у такий спосіб благаючи померлих предків захистити, підтримати громаду. Так само й до сьогодні живе обряд вдовиного обіду: спільна молитва вдів, які збираються в одній хаті, чинять спільний молебень, а потім спільне трапезування. А після цього їх теж символічно обдаровують.

Наше покоління й покоління молодих людей не настільки міцно пов’язані соціальними зв’язками, вони менше довіряють релігії, і, відповідно, більше страждають від станів депресії, важче переживають різні психологічні травми, які, без сумніву, несе пандемія. Як вони виявляють свої страхи, у які форми їх переплавляють? Той, хто часто зазирає до соціальних мереж, може пересвідчитися, що сьогодні тексти-новотвори – це так звані меми, мотиватори, демотиватори, фотожаби – доволі-таки сатирично наповнені, подекуди – із чорним гумором. У такий спосіб – через сміх, гротеск, навіть чорний гумор – сучасні покоління вивільняють свою негативну енергію, сублімуючи її у творчий продукт саме такого гатунку.

За всіх часів люди вдавалися до сміху, аби боротися з психологічною травмою. Ще Платон зауважив цілющі властивості сміхової культури. Традиції цієї культури – від Київської Руси й до сьогодні – у нас дуже багаті. Навіть, приміром, коли ми висміюємо цей зловісний COVID-19 – і тут відправним є образ отієї корони. Ми цю корону припасовуємо до політичних, релігійних персонажів, які асоціюються в нас із деструктивною діяльністю, ми сміємося над ними.

Звісно, не всі тексти, які ми сьогодні читаємо на просторах інтернету, можна називати фольклорними. Але якщо один і той самий текст набирає величезну кількість уподобань, якщо він поширюється, обростає варіантами – ми сміливо можемо сказати, що нині інтернет є тим джерелом, де фольклорний текст визріває, поширюється максимально швидко і через деякий час забувається. Але при цьому він зберігає ті структури й виконує ті функції, що їх споконвіку виконували фольклорні тексти.

  • «Вижити, щоб вижити!» – саме під таким гаслом наші предки переборювали ті катаклізми, які траплялися в історії. Люди вишивали, переплавляли свою печаль, свої страхи у вишивку. Вишивки років Голодомору або вишивки політв’язнів, які вони творили у Сибіру, засвідчують те, що вишите полотно – це своєрідний спосіб втечі від жорстокої реальності.
  • Інший настільки ж важливий спосіб – це спів. Ніхто не буде зі мною сперечатися, що українці – співоча нація. І от тужлива пісня, в якій людина виливає і свої жалі, і сумніви, і свої печалі – це аналог нашому сучасному походу до психотерапевта. Через те, перебуваючи в ізоляції, на карантині, подбайте про те, щоб постравматичний синдром не поборов психологічного здоров’я нашої нації і вас персонально. Співайте! Співайте самі, співайте з дітьми!
  • Зверніться до вишивки, навчіть своїх дітей елементарним технікам вишивання.
  • Пишіть писанки, розповідайте дітям казки. Бо казкотерапія – це вже доведений факт.
  • Також читайте літературу, хорошу книжку.
  • Пізнавайте щось красиве, позитивне, пізнавайте себе й залишайтеся вдома.

До зустрічі в нашій аlma mater!