TSNUK_OzhevanПроєкт «Запитуй у фахівців: науковці КНУ імені Тараса Шевченка про #коронавірус» набирає обертів і збирає дедалі більше запитань. Пропонуємо вашій увазі відповіді університетських експертів.

На запитання «Що таке онлайн-осоромлення (англ. online shaming), звідки взялося та як не стати кіберцькуватором (англ. cyber buller) під час пандемії та в інших ситуаціях?» відповідає Микола ОЖЕВАН, професор кафедри міжнародних медіакомунікацій та комунікативних технологій ІМВ:

У цей важкий для країни та кожного з нас особисто час, коли ми перебуваємо на так званій самоізоляції, я хотів би поділитися з вами деякими міркуваннями, які стосуються публічного дискурсу, соціальної лінгвістики. Мова йтиме про мовлення, про те, як ми маємо спілкуватися під час цієї пандемії, щоб не відчужувати себе від інших, інших від себе, щоб не наносити ударів по нашій українській солідарності (відверто кажучи, ще не дуже сильній).

Для цього є прості рекомендації, прийоми, які хтось уже винайшов, просто треба уважно ставитись до чужих винаходів і оперативно їх засвоювати. Я багато працював у сфері інформаційної безпеки і нині маю до неї безпосередню причетність. І тема мого виступу може бути окреслена як іформаційна гігієна. Передусім хотів би попросити наших медійників дуже уважно ставитися до вживаних ними слів, до картинок, які вони нам демонструють. І головна вимога, яка була гарно сформульована на початку Другої світової війни тодішнім керівником міністерства інформації Великої Британії, колишнім керівником ВВС паном Рейтом, звучала так: «Під час війни треба говорити правду, тільки правду, і, наскільки це можливо, нічого крім правди».

У цьому й полягає родзинка – під час війни говорити всю правду дуже важко. Хоча б тому, що нею може скористатися наш ворог. Наразі нашим ворогом є коронавірус.

Що мене передусім вражає? Ми дуже часто стигматизуємо («стигма» – це клеймо) цілі соціальні групи людей саме тому що, мовляв, вони роблять все для розповсюджування коронавірусу. Тоді як ми такі гарні, стерильні, цього не робимо. Це драматизує й без того драматичну ситуацію. Я не буду називати ці стигматизовані соціальні групи, але неважко здогадатися, про що йде мова.

По-друге, надто емоційно насичені телевізійні картинки необхідно подавати з належним коментарем. Наприклад, коли показують в центральному парку Нью-Йорка довжелезні траншеї, куди ховають жертв коронавірусу, то треба пояснити, що мова йде про тимчасовий захід, і коли вщухне епідемія, цих людей поховають з усіма належними почестями. Інакше складається враження, що коронавірус позбавив нас певних людських якостей.

Понад те, так звана стигматизація пов’язана з інформаційними війнами. Сьогодні такі війни ведуться дуже активно, і коронавірус став лише додатковим приводом. І нам, українцям, напевно, не варто брати участь у цьому всьому. За світове лідерство змагаються передусім США і КНР, додаткову партію намагається відігравати Російська федерація. Нам, українцям, не варто брати в цьому участь. Тим більше не варто брати участь в американських президентських виборах, які розгортаються нині. Бо там дуже багато цього шеймінгу, троллінгу, скерованого на адресу президента Трампа. Доречно він щось говорить чи недоречно – ми не будемо аналізувати. Наше місце у цій боротьбі – бути скромними спостерігачами і не більше. І не треба це все нав’язливо повторювати з наших телевізійних екранів.

Насамкінець хотів би процитувати геніальну фразу Фрідріха Ніцше: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». І, сподіваюся, що ця епідемія, це жорстоке випробування, яке ми всі зараз проходимо, зробить нас дійсно сильнішими, мудрішими і мужнішими. Чого всім нам бажаю!