TSNUK_Shelukhin

Проєкт «Запитуй у фахівців: науковці КНУ імені Тараса Шевченка про #коронавірус» набирає обертів і збирає дедалі більше запитань. Пропонуємо вашій увазі відповіді університетських експертів.

На запитання «Як змінюються соціальна структура та інститути в епоху коронавірусу?» відповідає Володимир ШЕЛУХІН, викладач кафедри соціальних структур і соціальних відносин факультету соціології, співзасновник всеукраїнського соціологічного часопису «СВОЄ».

Соціальна структура – це чи не ключова категорія для соціальних наук, яка описує систему ієрархій, нерівностей, сталих, відтворюваних у часі фундаментальних властивостей соціального порядку. Структура характеризується досить високим ступенем стійкості й спроможністю відтворюватися навіть за умов значних викликів. Структури деяких суспільств суттєво не змінювалися упродовж багатьох століть, незважаючи на те, що природні катаклізми, інституційні кризи чи епідемії траплялися й раніше.

Разом з тим, епідемії та пандемії справді можуть мати значущі соціальні наслідки. Можна згадати «чорну смерть», яка спричинила масштабну депопуляцію в Європі, остання змусила землевласників створити більш сприятливі умови для господарювання селян. Таким чином, епідемія чуми опосередковано сприяла розкладу кріпацтва у деяких західноєвропейських країнах того часу.

Тож, відповідь на поставлене питання передбачає два виміри:

  • перше – наскільки довготривалі соціальні ефекти здатна створювати пандемія,
  • друге – на тлі яких супровідних соціальних процесів вона відбувається.

Перший вимір суттєво детермінований другим, оскільки довгостроковість цих ефектів обумовлена також реакцією інститутів на перебіг пандемії: якого характеру обмеження впроваджуються, як знижується мобільність населення, як це відображається на ринку праці, на продуктивності, соціальному самопочутті, соціальній згуртованості тощо.

Характеристики коронавірусу лише вивчаються фахівцями з медичних наук. Наразі не цілком зрозуміло чи має вірус сезонний характер, чи здатен він швидко мутувати й наскільки ці мутації можуть бути значущі для його стійкості. А без цього складно оцінювати тривалість пандемії й, відповідно, довгостроковість обмежень, які з нею пов’язані.

Сьогодні в різних країнах є дослідження, які з’ясовують вплив пандемії на ринок праці, зайнятість, державні видатки, соціальне самопочуття тощо. Але всі вони оцінюють коротко- чи середньотермінові ефекти. Питання того чи змінюватиметься і, якщо змінюватиметься, то в якому напрямку соціальна структура, має розглядатися в ретроспективі для якої наразі бракує необхідного матеріалу. Тому поки, що відповідь на це вкрай важливе питання матиме шлейф гіпотетичності.

Остання масштабна пандемія була не так давно, приблизно десять років тому. Це спалах «свинячого грипу» 2009-2010 років, який теж розпочався з Азії і торкнувся й України. За епідсезон 2009-2010 року, загинуло 1128 осіб незважаючи на низку заходів, таких безпрецедентних обмежень, які є сьогодні, не було. В Україні навіть відбулося «Дитяче Євробачення». Чи змінилася Україна з того часу? Безумовно, але до цього більше доклалися такі події, як революція та війна, аніж спалах «свинячого грипу».

Якщо звернутися до даних історичних демографів, і взяти динаміку смертності в результатів пандемій за останні приблизно сто років, з часу «іспанки» до згаданого спалаху «свинячого грипу», то смертність у світі від них стійко знижується, за 1918-2010 відбувся спад летальних випадків у світів приблизно у 1800 раз! Звісно, є відмінності між країнами, але глобальна динаміка чітко демонструвала, що попри всі суперечності, світ виявляє високу адаптивну здатність до таких викликів як пандемії.

Класична соціологічна теорія, яка розглядає інститути як інструмент адаптації, мала би спрямувати нас до твердження, що раз смертність знижується у довгостроковій перспективі, то існуючий порядок вміло реагує на ці виклики. Безумовно, що в різних країнах ситуація неоднакова, але наразі немає переконливих даних, які свідчили б, що йтиметься про «зміну глобального порядку» чи щось на кшталт «світ вже ніколи не буде колишнім». Під час іспанки, як і під час останніх пандемій, смертність серед людей із нижчим соціальним статусом була вищою, що сто років тому, що десять.

Візьмімо ресурсний вимір соціальної структури. Економічний спад в Україні почався до офіційного охоплення нашої країни пандемією, але вона лише поглибить кризу. Як показали нещодавні дослідження (Джанкарло Корсетті та Еміле Маріни), сьогодні спостерігається дуже стрімкий відтік капіталів із розвиткових країн. Станом на кінець березня близько 80 країн світу, зокрема, Україна звернулися по допомогу до МВФ. Допомога МВФ дуже важлива для підтримки макроекономічної стабільності, яка може впливати на дизайн соціальної структури. Але, якщо основне джерело кредитування – це позики МВФ, то як показують дослідження, зокрема, Тобіаса Кранке, уряд може ігнорувати інтереси інших кредиторів та інвесторів, а це не даватиме наявним програмам допомоги бажаного ефекту. Питання не в масштабі допомоги МВФ, а в спроможності уряду створити стимули для інвесторів лишатися в Україні, шляхом створення максимально рівних умов для них. Спроможність створення таких рівних умов наразі видається проблемною. Податкові новації, запроваджені у березні, звільнили власників нежитлової нерухомості від сплати податків на нерухоме майно, однак орендарі, якими є середні та дрібні підприємці, такої гарантованої можливості не отримали. Вони мають лише право просити орендодавця знизити орендну плату. Таким чином парламент посприяв не так підприємцям, як привілейованим рантьє – власникам нежитлової нерухомості, які не створюють додану вартість.

Тому я гадаю, що відповідь на питання у стосунку до України, буде дещо парадоксальною – наявна система ресурсних розподілів не підважується пандемією, а підтримується нею. Можна очікувати, що нерівність між групами, які нерівні зараз, при пандемії поглибиться у середньотерміновій перспективі. Це не так свідчення зміни, як свідчення сталості.

Однак, соціальна структура – це не лише нерівності. На жаль, ми набагато менше знаємо про те, як впливає нинішня епідеміологічна ситуація на соціальну згуртованість, солідарність та цінності. А це дуже важливо, тому що структура – це ще й люди, які діють. Нерівність поглибиться, я в цьому майже не сумніваюся, але якою буде реакція людей на це?

Хоча 88% дорослого населення України за даними репрезентативного для міського населення, дослідження КМІС, турбує питання поширення коронавірусу, люди не надто дисципліновані у дотриманні вимог карантину. А при тому, відносна більшість – 40% опитаних у цьому дослідженні, заявили, що карантинні заходи мають бути жорсткішими. Хоча і менш жорсткі вимоги вони далеко не завжди схильні дисципліновано виконувати. Співіснування конфліктних установок в одній голові – взагалі дуже характерна риса пересічних українців, відома ще з досліджень кінця 90-х років. Я маю гіпотезу, безкоштовно даю її на озброєння, що має бути значущий зв’язок між цинічними установками й недовірою та дисциплінованістю в дотриманні карантину. Вища форма цинізму – це цинізм звернений на себе, демонстративна готовність ігнорувати власну безпеку. Поширеність таких установок свідчить, що пандемія лише радикалізує окремі суто пострадянські установки українського суспільства.

Візьмімо приклад із трудовою мігранткою, яка повернулася із Італії, та як припускають фахівці, могла заразити мешканців двох сіл Чернівецької області коронавірусом, оскільки влаштовувала зустрічі, гуляння й не дотримувалася обсервації. Уявіть собі повернення в українське село із-за кордону без запрошення гостей-односельців. Уявити це складно, адже в українському селі ще досі живі деякі риси колективного соціального контролю й відсутність таких контактів розглядалася б, як неповага до односельців. Жінка, яка повернулася із країни, охопленої хворобою, могла б проігнорувати цей звичай, але не зробила цього, оскільки прагла зберегти той соціальний капітал, який у неї був. Тобто вона була теж по-своєму раціональна. Ця ситуація для громадськості привід для скандалу, а для соціологів – етнографічний кейс. Звісно, цей приклад не можна екстраполювати. Тому, я користаючись нагодою, звертаюся до колег, а я припускаю, що таке питання було задане кимось із дотичних до соціальних наук людей, із закликом проводити більше досліджень того чи змінила пандемія узвичаєні практики комунікації. Якщо так, тоді ми зможемо говорити про те, зміни в нормативному вимірі структури справді відбуваються.

Наприклад, різні Церкви по-різному мотивують своїх вірян дотримуватися чи недотримуватися карантину. Дисципліновані, глибоко віруючі особи, готові приймати новації, якщо вони схвалені релігійними лідерами. Але чи мотивуватиме це їх приймати більш радикальні соціальні новації, які не обмежуються онлайн літургією, можемо лише здогадуватися. Мають бути якісь додаткові чинники, аби це відбувалося.

Тож сьогодні можемо аналізувати лише точкові прояви того, як окремі інститути реагують на цю ситуацію й будувати гіпотези для більш надійних досліджень у ретроспективі.