Фото Мехеж 2Сьогодні в Україні проживає близько 220 тисяч ветеранів-інтернаціоналістів, які мужньо, виявляючи гуманізм, людяність і милосердя, виконували ратний обов’язок, гідно представляючи свою державу на території 26 країн світу.
15 лютого 2014 року виповнюється 25 років, відколи закінчилася і пішла в історію Афганська війна. Ніким і нікому не оголошена, героїчна й трагічна. Вона тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна війна. Чи потрібна вона була? Багато хто вважає афганську війну помилкою радянського уряду. Про Афганістан і донині ходить безліч чуток і домислів. Одні народжуються від нестачі інформації, інші навмисно. До цієї війни люди ставляться не однаково: одні  сприймають її серцем, інші говорять: “Я там не був, не моя ця справа”. Але всі знають, що ця війна тривала 9 років 1 місяць і 21 день.

Через Афганську війну пройшло понад 160 тисяч громадян України, з яких 3360 загинуло, більше 8 тисяч зазнали поранень, понад 100 тисяч перенесли поширені в азіатських країнах захворювання. Залишилися без синів 2729 матерів, 1982 батька, овдовіло 505 молодих жінок, осиротіло 711 дітей. Після війни померло від ран і хвороб увосьмеро більше, ніж загинуло. Число інвалідів збільшилося вчетверо. Такий трагічний наслідок Афганської війни.

До трагедії тисяч радянських сімей, які втратили своїх синів, чоловіків, батьків, додалася трагедія непорозуміння, що припала на долю солдатів і офіцерів, які воювали в Афганістані. Інший раз почуєш від пересічного громадянина: “Ми їх в Афганістан не посилали”. Ні, посилали. Туди їх відправляла наша держава, і вони зробили все, що могли, виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною. А обов’язок громадянського суспільства – не забувати про людей, які пройшли війну.

На жаль, час невблаганний та швидкоплинний. І не завжди він, усупереч вислову, кращий лікар. З часом лише частково стираються з пам’яті деякі епізоди, притуплюється сприйняття зовнішньої реальності, проте час, відлічуючи рік за роком, тільки посилює гіркоту втрат і біль від усвідомлення безвиході й невідворотності долі.

У кожного з нас – радянських воїнів, хто виконував свій інтернаціональний обов’язок в Афганістані – була своя війна. Той самий бойовий епізод по-різному сприймався молодим солдатом строкової служби, який, сховавши голову за камінь, “поливає” у білий світ, як у копієчку, виставивши назовні тільки автомат, і  досвідченим сержантом, який корегує вогонь свого відділення по “бородатих мужиках у чалмах”. Абсолютно по-різному сприймають це командир взводу, якого після випуску з військового училища відразу відправили до Афганістану (він на відміну від своїх підлеглих ще не брав участі в таких колотнечах), та “зрілий” 25-річний старлей ротний, який уже стоптав у горах не одну пару взуття та не один раз відчував запах крові.

Абсолютно по-різному згадують ту саму операцію комбат, що до хрипоти зірвав голос, командуючи вимотаними від нічного маршу по горах підрозділами, що прилипли під вогнем “духів” до кам’янистих схилів, – і випещений генерал, що розмашисто малює на карті стрілки в тіні маскувальної сітки, попиваючи крижаний лимонад.

Війна до крайності загострює все те, з чим кожен стикається і в “звичайному” житті: страх, відвага, підлість, порядність, великодушність і дріб’язковість. “Витягує” все найсвітліше й найсмердючіше, що є в кожному з нас. Війна – це концентрат життя, точніше – концентрат смерті. Побачивши смерть, починаєш по-іншому сприймати життя. На війні буває за день, а то й за годину ти можеш прожити стільки, скільки в мирному житті й за рік не проживеш. За лічені хвилини дізнаєшся й зрозумієш про себе стільки, що, може, і не взнав би, не зрозумів би і за все життя.

Отже, зовсім не випадково і не лише через пенсію на війні рахують день за три. Адже це для вислуги – один за три, а для життя – буває і за 33. Цілком можливо, ще й тому, що після Афгану ми вже ніколи не будемо собою колишніми.

Щоб не забути – потрібно знати й пам’ятати. Ми не повинні допустити історичного безпам’ятства! Пам’ять – це наша історія. Яким буде погляд на неї нового покоління, таким буде й наш завтрашній день.

Учасникам війни після повернення до рідного дому довелося долати серйозні перешкоди: було й ігнорування, і замовчування, і пряма протидія – перед ними постала потреба боротьби за своє визнання, своє мирне життя, захисту своїх соціальних прав і прав сімей полеглих воїнів, увічнення пам’яті загиблих.

Сьогодні 137,5 тисяч громадян України – “афганців” та інших учасників бойових дій на території інших держав – об’єднані гаслом «Пам’ятаймо про загиблих, піклуймося про живих», згуртовані в 27 регіональних, 718 міських та районних, 1096 первинних організаціях Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Ми виконували свій обов’язок так, що нам не соромно дивитися в очі батькам і дідам – солдатам Великої Вітчизняної. У той час, коли наші ровесники навчалися, здобували вищу освіту, опановували професії, нашими університетами були прострелені афганські гори, вогняні дороги. Але в наших залікових книжках з таких предметів, як честь, мужність, самовідданість, стояли оцінки тільки «відмінно». Тому сьогодні на рідній землі десятки й сотні ветеранів афганської війни успішно працюють учителями, лікарями, представниками різних професій, підсилюючи професійні вміння чудовими якостями, загартованими Афганістаном.

Приємно зазначити, що в структурних підрозділах провідного вищого навчального закладу України – Київського національного університету імені Тараса Шевченка – сьогодні працює ціла когорта колишніх воїнів-афганців. Найпотужніша сила під керівництвом генерал-майора В.В.Балабіна передає свої знання та життєвий досвід курсантам і студентам у стінах Військового інституту: В.Ф.Данилейко, М.С.Дорохов, В.В.Карнаухов, І.В.Кравець, М.Л.Кушнір, О.Є.Ларіонов, О.П.Логвиненко, Л.Г.Мухін, О.В.Пацкан, В.В.Рублик, В.А.Чекменьов. На юридичному факультеті працюють В.І.Малюга, А.Д.Машков та М.А.Погорецький. На підготовчому факультеті свій життєвий афганський досвід передає молоді В.Г.Біла.

Безумовно, неможливо уявити без досвідчених воїнів-афганців і підрозділи університету: В.Й.Цвик, О.М.Шелест, М.С.Настенко, С.І.Редько, М.М.Лопань, М.А.Коваленко.

Відзначаючи 25-тю річницю виводу військ із Афганістану, щиро бажаю: хай щастить Вам, бойові побратими! Щоб Ви гідно виховували своїх дітей та онуків. Щоб, як і на війні, боролися зі злом та несправедливістю, допомагали людям. Нехай Бог допомагає Вам та Вашим рідним, щоб наше небо було безхмарним і мирним, щоб усім нам вистачало здоров’я та сили на добрі справи.

 

Петро МЕХЕД,

полковник запасу

доцент кафедри ЗВІ ВІКНУ,

учасник бойових дій в ДРА