МайданКоли рік тому пост Мустафи Найєма у Facebook зібрав біля стели Незалежності людей, готових висловити свій протест проти непідписання Угоди про асоціацію України з ЄС, ще ніхто не міг передбачити, що країна вибухне надпотужним мільйонним Євромайданом. Що це стане протестом не лише проти демонстративного ігнорування вимоги суспільства, а й проти дикого цинізму й аморальності тогочасної влади. Що брутальний кривавий нічний погром студентів 30 листопада не налякає, а навпаки покличе на Майдан сотні тисяч людей.

«Україно! Вставай! Київ! Виходь!» – гриміли мегафони голосами активістів на вулицях центру Києва, розбурхував клаксонами спальні райони майбутній Автомайдан. І Україна повстала. Небачена за всю історію країни акція протесту чисельністю до  мільйона учасників, здавалося, здатна переконати будь-яку притомну владу в її неправоті. Не переконала. Навпаки, своїми неоковирними діями остання лише загострювала конфлікт і як ніхто інший сприяла становленню й загартуванню громадянського суспільства,  яке поступово перейшло від ненасильницького опору до готовності захищати свою гідність  і свободу зі зброєю в руках. Або померти за них – навіть без зброї, з саморобними щитами проти снайперських прицілів скажених найманців влади.

Ще ніколи центральні вулиці й площі українських міст – адже Євромайдан діяв не тільки в Києві – не бачили такої кількості обурених протестувальників різного віку, рівня достатку й освіти. Дим свободи Майдану притягнув та обігрів селян і фермерів, менеджерів і письменників, футбольних ультрасів і програмістів, лікарів і студентів. Ця сила-силенна свідомих і небайдужих до долі своєї країни людей упродовж трьох місяців протесту продемонструвала чудеса самоорганізації, толерантності й суспільної згоди. Сотні самооборони й медична служба Майдану, нові обличчя та об’єднання в українській політиці (появу яких уже давно передрікали політологи), й волонтерський рух, здатний тримати на плаву армію країни під час війни – ось що породило громадянське суспільство, яке вихлюпнулося на майдани України кривавої зими 2013- 2014 року.

Майдан вселив у кожного українця віру в те, що саме від тебе й твоєї сьогоднішньої безпосередньої участі в ньому залежить майбутнє твоє і країни. Тому у випадках небезпеки – на тривожні SMS-ки, середньовічний церковний набат чи звуки повстанських сурм Майдану – так швидко збиралися тисячі людей. Тому у Василькові й під Чернівцями, на всіх автошляхах України суворі дядьки, озброєні бейсбольними битами й селянськими вилами, стерегли, щоб жоден підрозділ силовиків не прорвався на Київ. Натомість споряджали й відправляли все нові й нові автобуси з повсталим народом на захист Майдану.

«Ми – звичайний народ України, який приїхав відстоювати свої права!» – скаже Володимир Парасюк прості слова, що міг би повторити кожен, прорвавшись 21 лютого на скорботну сцену Майдану, з якої відспівували полеглих Героїв. Уся Україна пам’ятає той вечір… Відтоді й назавжди згадуючи Майдан, ми будемо згадувати й Небесну сотню – цвіт української нації, що поліг у боротьбі зі злочинним режимом. Відтоді й назавжди Україна отримає свій героїчний міф часів Незалежності і своїх Героїв  –  не колишніх, майже казкових, а своїх, сучасних Героїв. От тільки до Небесної сотні так швидко полетять і Небесні батальйони часів АТО. Бо звичайний народ України, як і під час Революції Гідності, відстоюватиме своє право на державу вже перед озброєною до зубів Імперією Зла, що від переляку перед вітром свободи з України виставить ледь не всю свою військову міць. І стримуватиме цю орду, як і 100, і 300, і 800 років тому.

 

Лариса КІТ