1511Від 1939 року Київський університет має ім’я Тараса Григоровича…..

1838 рік. 24-річного Т.Шевченка викуповують із кріпацтва, і він розпочинає своє семирічне навчання в петербурзькій Академії мистецтв  під керівництвом видатного живописця Карла Брюллова як вільний слухач.

В Академії існувала традиція – старшокурсники їздили до Риму для продовження навчання й підвищення своєї кваліфікації. Тарас також загорівся цією ідеєю. Для поїздки й життя в Римі треба було чимало коштів. Академія рідко кому фінансувала поїздку.

Після виходу в світ 1840 року «Кобзаря» і написання в 1841 р. «Гайдамаків» Тарас Шевченко стає доволі популярним і модним поетом у середовищі українського дворянства та інтелігенції. Користуючись цим, він продає право на видання своїх поетичних творів одному з петербурзьких видавництв, а одночасно задумує реалізувати комерційний мистецький проект «Живописна Україна», який мав би за розрахунками митця принести йому частину коштів для римської подорожі.

11 травня 1843 р. Т.Шевченко отримав чотиримісячну відпустку в академії для поїздки в Україну, щоб підготувати «замальовки» для майбутнього альбому. Одночасно він планував писати портрети на замовлення, щоб заробити гроші.

Прибувши наприкінці червня 1843 р. до Києва, Т.Шевченко  встановив контакти  з місцевою інтелігенцією, яка зосереджувалася навколо  ще зовсім молодого Київського університету. Саме тоді, влітку 1843 р., Тарас Григорович  уперше переступив поріг новозбудованого головного університетського корпусу.

Серед нових київських знайомих були перший ректор університету Михайло Максимович, письменник Пантелеймон  Куліш, викладач малювання Києво-Подільського училища Олексій Сенчило-Стефановський, студенти університету Василь Білозерський і Петро Чуйкевич, учитель гімназії Олександр Данилевський.

Нові товариші організували Т.Шевченкові кілька літературних вечорів у середовищі студентської та гімназійної молоді, яка вже тоді захоплювалася талантом молодого поета.

Біографи Кобзаря припускають, що саме під час перших відвідин Києва в Тараса Григоровича з’явилася думка про те, аби влаштуватися на роботу до університету, який у 1840-х рр. активно розвивався, бо після зведення головного корпусу навчальний заклад отримав можливість суттєво збільшити кількість кафедр і розширити викладацькі штати. Але щоб дістати роботу в університеті, потрібно було завершити навчання в Академії  та офіційно здобути фах художника.

До вересня 1843 р. Т.Шевченко  мандрував Лівобережжям  України, відвідав колишнього учасника декабристського руху Олексія Капніста, у Яготині гостював у князя Миколи Рєпніна-Волконського, де, на замовлення Григорія Тарновського, пише низку полотен, зокрема й портрет Миколи Рєпніна. Там же він познайомився з донькою князя Миколи Рєпніна – Варварою, яка з величезною симпатією поставилася до творчості молодого поета й митця та впродовж усього життя йому допомагала.

Перебуваючи під впливом побаченого в Україні, 9 жовтня 1843 р. поет створює свою знамениту «Розриту могилу». Одночасно працює над ескізами до майбутнього альбому «Живописна Україна».

На початку 1844 р. Т.Шевченко повертається до Петербурга. У столиці імперії перед ним постають два головні завдання: завершити навчання в Академії та знайти спонсорів для видання «Живописної України».

11 листопада 1844 р. комітет Товариства заохочення художників ухвалив рішення надати Т.Шевченкові  300 рублів сріблом на друк першого видання «Живописної України».  До кінця того ж року альбом із шести офортів («У Києві», «Видубицький монастир», «Судня рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині») був опублікований. Тоді ж побачило світ і розширене видання «Кобзаря», до якого увійшла поема «Гайдамаки».

Переосмислюючи пережите в Україні, побачену соціальну несправедливість і національний гніт, Т.Шевченко тоді ж, у 1844 р. написав свою знамениту поему «Сон», якій згодом судилося відіграти таку нещасливу роль у житті митця.

Навесні 1845 р. Т.Шевченко подав заяву до Ради Академії мистецтв із проханням надати йому звання художника. Рада Академії постановила удостоїти його звання некласного художника. Загальні збори Академії підтвердили це рішення  і  Шевченко отримав право виїхати з Петербурга до України як титулований художник.

12 квітня 1845 р. розпочалася друга подорож Тараса Григоровича в Україну, яка вже безпосередньо пов’язала його долю з Університетом.

Наприкінці весни 1845 р. поет дізнається  від своїх київських друзів про те, що в Києві активно комплектується штат створеної ще наприкінці 1843 р. за ініціативою М.Максимовича Тимчасової комісії для розгляду давніх актів або Київської археографічної комісії. Комісія офіційно створювалася при київському генерал-губернаторові, але фактично головну  її роботу  виконували професори університету М.Іванишев (діловод комісії), М.Максимович, Домбровський, Ставровський, Чехович, Селін, Костомаров. Тому фактично Археографічна комісія базувалася в університеті.

На літо 1845 р. діловод Археографічної комісії професор Іванишев мав намір розпочати масштабні розкопки скіфського кургану Переп’ятиха  в околицях Василькова. Він потребував художника, який міг би фіксувати процес розкопок і замальовувати знайдені артефакти. Саме в цю експедицію друзі рекомендували професорові  Іванишеву залучити Тараса Шевченка.

У липні-серпні 1845 р. Тарас Григорович  перебував на розкопках, де зробив низку оригінальних малюнків, і здружився з Миколою Іванишевим.

У вересні 1845 р. Кобзар на кілька днів заїхав до родичів і прибув до Києва з твердим наміром отримати посаду в Археографічній комісії.

У жовтні – грудні 1845 р. Т.Шевченко здійснює першу наукову експедицію за дорученням Археографічної комісії в Полтавську та Чернігівську губернії.  Ці місяці мали стати таким собі випробувальним терміном, після завершення якого Тараса Григоровича мали зарахувати до складу Комісії на штатну посаду. Завдання першої експедиції полягало в зборі археографічних джерел та в створенні ескізів із найвизначніших архітектурних пам’яток регіону й курганів. На потреби експедиції було виділено 150 рублів сріблом.

Під час першого відрядження Кобзар активно працює не лише над казенними завданнями, а й створює цілу низку поетичних шедеврів: «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим , і живим…», «Холодний Яр», «Давидові Псалми».

Під час цієї мандрівки наприкінці листопада Тарас Григорович  важко занедужав на двостороннє запалення легенів (хворобу в той час майже невиліковну). Дізнавшись про це, Т.Шевченка забрав до себе в Переяслав лікувати його давній товариш, лікар Андрій Козачковський. Під час чергового загострення хвороби 25 грудня 1845 р. поет у Переяславі пише свій знаменитий «Заповіт».

До весни 1846 р. Тарасові Григоровичу вдалося побороти недугу і він довідався, що ще 10 грудня його зарахували на постійну роботу штатним співробітником до Археографічної комісії.

Весною 1846 р., живучи в Києві й працюючи в Комісії, Тарас Григорович пише балади «Лілея» та «Русалка». Тоді ж він знайомиться з Миколою Костомаровим і, очевидно, долучається до таємних зібрань Кирило-Мефодіївського братства. Згодом М.Костомаров згадував, що познайомившись із Шевченком, вони «з першого разу зблизились» і веде далі: «Тоді була найбільш плідна пора для його таланту, апогей його духовної сили. Я з ним бачився часто, захоплювався його творами, багато з яких іще не виданих він давав мені в рукописах».

Восени 1846 р. Археографічна комісія відправила Т.Шевченка в  чергове тривале відрядження. Цього разу Правобережною Україною. Доручення на роботу 21 вересня 1846 р. підписав сам генерал-губернатор Бібіков, який поставив перед Шевченком такі завдання: збирати зразки фольклору на території Київської, Подільської та Волинської губерній, занотовувати інформацію про всі давні поховання, детально описати і при нагоді перемалювати найвизначніші старовинні будівлі, а особливо уважно зробити замальовки зовнішнього вигляду та внутрішнього убрання Почаївської Лаври.

Наприкінці вересня 1846 р. Тарас Григорович вирушив у дорогу.

У Почаєві він написав 4 акварельні роботи (вид Лаври з півдня, заходу, вид із лаврської тераси і внутрішнє вбрання Лаври). За час експедиції записав 61 народну пісню, зробив детальний опис низки споруд та старовинних документів. До Києва повернувся наприкінці жовтня 1846 р.

Знову осівши в Києві, Т.Шевченко дізнався, що в університеті з’явилася вакансія викладача мистецтва. Наприкінці листопада 1846 р. він написав клопотання попечителеві навчального округу О.Траскіну про прийом на роботу до університету святого Володимира.  Одночасно він хотів залишитися на роботі в Комісії, а тому 10 грудня подав прохання генерал-губернаторові Бібікову дозволити суміщати дві посади (це було поширеною практикою для університетських викладачів).

Обидві заяви Тараса Шевченка  були відправлені до міністерства народної освіти в Санкт-Петербурзі. Одночасно до міністра графа С.Уварова звернулася його далека родичка княжна Варвара Рєпніна із проханням підтримати Шевченкові намагання влаштуватися до університету. Тож 21 лютого 1847 р. міністр Уваров дозволив попечителеві київського округу Траскіну призначити Тараса Шевченка викладачем малювання в університеті зі збереженням за ним посади в Археографічній комісії.

Тим часом, очікуючи на вирішення своєї справи в Петербурзі й не маючи доручень від Комісії, поет 9 січня 1847 р. поїхав на Чернігівщину, щоб забрати там залишені в друзів речі й побувати на весіллі Пантелеймона Куліша та Олександри Білозерської (письменниці Ганни Барвінок, сестри Василя Білозерського).

Поет не повідомив своє керівництво в Комісії про тривале відлучення, а сам натомість не поспішав до Києва, не знаючи, чи затвердили його на посаду в університеті.

1 лютого 1847 р. він написав М. Костомарову: «Я оце досі в Борзні… Коли б ви були такі трудящі й добрі, щоб розпитали, чи я утверджений при університеті, чи ні. Коли б то Бог дав мені притулитися до університету, дуже б добре було! Напишіть, будьте ласкаві, якщо добре почуєте».

Досить дивна ситуація: розуміючи, що треба їхати до Києва, поет   поїхав до друзів у Чернігів, де зупинився в своєму улюбленому готелі «Царгород» і затримався на тривалий час. Уже минав лютий 1847 р., і Костомаров в одному з листів буквально «виховував Шевченка» за його творчу незібраність: «Тарасе! Доки ти, братику, сидітимеш у тій царгородській гостиниці? Приїзди в Київ. Я запевне дізнався, що тебе вже поставлено учителем малярського іскуства в університеті, у виду опита, як кажуть. Іванишев тобі кланяється і каже, щоб ти прибув до Києва».

Але безтурботний  геній не поспішав. З огляду на фактично пропущені два місяці роботи 1 березня 1847 р. його звільнили зі штатних співробітників Комісії. Довідавшись, що його звільнено, Тарас Григорович очевидно вирішив, що в університеті його не чекатимуть і затримався на Чернігівщині аж до квітня 1847 р.

17 квітня 1847 р. на переправі через Дніпро разом із поміщиком Солоніним він був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства. На цьому Тарасова «кар’єра» в університеті завершилася.

***

І тільки в далекому 1939 р. він повернеться до нашої Альма Матер як символ, надавши легендарному університетові своє ім’я.

Іван ПАТРИЛЯК