До написання цього матеріалу нас спонукали особливі обставини: у нових навчальних планах, які впроваджує наш університет з вересня 2015 року відповідно до нового Закону України «Про вищу освіту», місце для української мови як університетської дисципліни знайшлося лише на кількох факультетах. Згодом стало відомо, що в планах може з’явитися факультатив з української мови. Чомусь пригадалося гасло літературної дискусії 60-х років минулого століття: «Чи потрібна гілочка бузку в космосі?» Але ж мова – не гілочка бузку. Це потужний інструмент. «Шлях науці уготовляється словом», – вважав О.Потебня.

Життя нашої держави сьогодні залежить від якості реформ. Освітня галузь як потужний чинник формування майбутності теж залежить від якості здійснюваних змін. Огляньмося на чверть століття. Українську мову студентам-нефілологам в Україні почали викладати з 1989 року після надання чинності «Законові про мови в Українській РСР». У Київському університеті імені Тараса Шевченка того ж року було створено кафедру, яка сьогодні має назву кафедра української філології для неспеціальних факультетів Інституту філології. Починали, не маючи ні відповідних методик роботи, ні достатнього методичного забезпечення, ні навіть досвіду роботи в аудиторії. Пошуки потрібного спрямування диктувалися й самим контингентом студентів: якщо на початку в аудиторіях було чимало тих, хто української зовсім не вивчав у школі або вивчав погано, то вже за десяток років почали переважати ті, хто навчався українською.

Викладачі кафедри звикли реагувати на зміни потреб аудиторії, не завжди встигаючи ті зміни глибоко аналізувати. Змінювалися й навчальні дисципліни – від практичного курсу української мови, зорієнтованого на три рівні знань, від «Мови ділових паперів» до «Ділової української мови», і, зрештою, до «Української мови (за професійним спрямуванням)» та «Наукового українського мовлення». На сьогодні маємо розлогі списки рекомендованої навчальної літератури, довідників, словників, наукових досліджень, виданих за ці 25 років в Україні. Кафедра за цей час опинилася на чолі мовноосвітнього процесу в Україні, становить цілісну команду розробників нових програм професійного і наукового мовлення, з її членами консультуються колеги з Одеси, Херсона, Тернополя, Черкас, її досвід переймають інші кафедри фахової мови в Україні. Здобутки кафедри презентовані на лінгвістичних конференціях Європи. Студенти багатьох факультетів, особливо природничих, із задоволенням удосконалюють українську мову, називаючи цю дисципліну «промінчиком» у світі формул, задач, креслень.

То невже час згортати діяльність?

                   Переважна більшість колег в університеті, укладаючи нові навчальні плани, вирішила, що не потрібно студентам викладати українську мову, оскільки всі вони добре написали тести ЗНО, що мову цілком достатньо можна вивчити на рівні середньої школи. Теоретично це можливе, але чому ж тоді такий низький рівень якості мови спостерігаємо навколо себе в університетських стінах? Чому саме до наших викладачів звертаються з проханням-зауваженням: «Ви їх навчіть хоча б заяву писати і звертатися на ім’я по батькові в правильному відмінку». Так, ми не можемо змінити докорінно мовної ситуації в державі, хоч саме держава повинна бути найбільше зацікавлена в стимулюванні вдосконалення рідної мови у вишах. Так, наша праця не дає миттєвого результату в короткотермінових навчальних курсах. Проте за ті години, що ми проводимо зі студентами, намагаємося сформувати цілу низку компетенцій, які підносять освічену людину з пітьми невігластва.

То чому ж тоді лише факультатив,

а не обов’язковий предмет мовної спеціалізації на всіх факультетах?

Очевидно, що належний рівень володіння національною фаховою мовою виступає важливим інструментом кар’єрної успішності, комунікативної ефективності, загалом професійної компетентності. Звернімося до досвіду інших країн, з якими українці можуть і повинні успішно конкурувати. У контексті європейських освітніх цінностей зазначимо, що університети Європи зазвичай дбають про демократичну ідею закладу, яка надасть студентам доступ до цікавих і потрібних курсів, а не просто передбачить переваги одних спеціалізацій за рахунок інших. У Швеції, наприклад, велика увага приділяється процесові розвитку мови людини і банків даних, де кожен може знайти необхідні для цього засоби. А тому спаринг-спецалізацією для лінгвістів є зазвичай психологія, географія, філософія, психологія, медії, медицина. Саме тому для студентів, які вступають на гуманітарні спеціальності, мова (шведська, а не іноземна) уведена до переліку обов’язкових дисциплін. Звичайно, програма такої дисципліни не повторює шкільного курсу, навпаки, вона охоплює як аналіз професійного тексту, причому й такого, що належить, наприклад, до 18 сторіччя, і продукування власного тексту доповіді, промови, тез. Студенти спостерігають, як змінювалася термінологія, повторюють правопис окремих мовних і текстових одиниць, вправляються в грамотному формулюванні думок. Результатом є вміння резюмувати, дискутувати, писати наукову статтю: у Швеції –  шведською, у Франції – французькою, хотілося б, щоб в Україні –  українською. Саме тому студенти не мають права «уникнути» цього предмету, якщо вступили на так звані «спаринг-факультети». У світовій практиці навчальні програми неодмінно пропонують обов’язкові 3-5-кредитні курси для бакалаврів, магістрів, аспірантів: «Німецька мова економіки» (Університет Фрайбурга), «Англійський академічний виклад» (Університет Лідса), італійська для працівників ресторанного бізнесу, угорська для шкільних психологів. То чи варто столичному університетові України відмовлятися від рівних умов мовної підготовки своїх студентів?

Ось і ще аргумент. Кожний університет зацікавлений також в іноземному студентові. Яким чином грузин, швед або поляк, який, сподіваємося, прагнутиме стати студентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зможе вільно висловити свої ідеї з кібернетики, фізики, тлумачити різні наукові підходи, читати підручники з психології, вести спільний проект зі своїм українським колегою, якщо йому просто обмежено доступ до вивчення професійної української мови чи наукової української мови?

Чи готова кафедра до презентації університетських мовних курсів, які будуть визнаватися як спеціальні і фахові,

 а не загальноосвітні?

               Так, не лише готова, а й впроваджує ці ідеї протягом років. Кафедра української філології для неспеціальних факультетів протягом десятиріч організовує курси української мови фаху та української наукової мови, продовжуючи традиції, започатковані Інститутом української наукової мови (ІУНМ), створеним найкращими українськими науковцями-філологами й освітянами в системі ВУАН 1921 року. Сьогодні ми пропонуємо й такі навчальні курси: «Українська мова за професійним спрямуванням» для адвокатів, менеджерів, військових, банківських працівників, соціологів, психологів. Крім того, розроблено курси: «Культура українського наукового мовлення», «Українська наукова термінологія», «Мова ділової комунікації». Викладачі розробили й апробували лекційно-практичний курс «Українська наукова мова». 2014 року вийшов друком колективний підручник з грифом МОН України «Українська мова. Мова фаху, мова науки, мова спілкування. Текстово-комунікативне навчання /Л.О.Ткаченко, О.В.Любашенко, С.Є.Мельник, Т.М.Андрєєва, С.В.Овсейчик, О.В.П’ятецька; за ред. О.В.Любашенко. – К.:ТОВ ВПП «Компас», 2014 – 256 с.», у якому запропоновано інноваційний текстово-комунікативний підхід до навчання й подано шкалу оцінювання, суголосну з європейськими лінгводидактичними стандартами. Підручник може стати основою для розроблення електронної версії  курсу дистанційного навчання.

Ідею текстово-комунікативного навчання української мови викладачі кафедри української філології для неспеціальних факультетів утілили в навчальну систему, що стало підсумком педагогічного пошуку кількох поколінь студентів і викладачів у вивченні української мови на основі стратегій і тактик формування професійної комунікації. Текстово-комунікативний підхід у побудові курсу української мови за професійним спрямуванням є найпродуктивнішим з погляду вимог сучасного інформаційного суспільства до комунікативної компетентності фахівця й людини з університетською освітою. Володіти українською мовою у сфері обраного фаху – це не лише користуватися термінами чи розуміти науковий текст, а й розширювати загальний культурний простір особистості, доводити чи спростовувати окремі положення, перебудовувати діалоги, змінювати обсяг і жанр написаного, висловлювати згоду чи незгоду, пристосовувати мовлення до умов комунікативного дискурсу.

То як ми бачимо майбутнє фахової української мови в стінах нашого університету?

Певна річ, ми переконані, що студентсько-викладацькі колективи інститутів і факультетів університету серйозно поміркують не над тим, залишати цей курс чи ні у формі факультативу, а над тим, який саме спеціальний мовний курс обрати. Для цього викладачі кафедри української філології для неспеціальних факультетів підготували презентації усього спектру навчальних курсів, методичні матеріали й підручники, готові до співпраці для свідомого вибору нашої дисципліни як обов’язкової мови фаху.

Ми вважаємо, що обмеження доступу студентів (українських, та й іноземних) до вивчення державної мови не відбудеться за жодних обставин, а, навпаки, всі факультети введуть один із таких курсів у навчальний план, допоможуть студентам обрати викладача мови, обговорять запит професії, забезпечать умови для комунікативних курсів, навчальних конференцій з фахової мови, відчинять свої двері українській мові як мові фаху, науки, спілкування.

 

Колектив кафедри

української філології для неспеціальних факультетів

Інституту філології