мгУ доцента Інституту міжнародних відносин КНУ, віце-президента Української асоціації міжнародного права Миколи Гнатовського завершується третя каденція Президента Європейського комітету проти тортур (ЄКПТ). Комітет поряд із Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) забезпечує дотримання закріплених у Європейській конвенції основоположних прав людини. Про унікальні повноваження ЄКПТ, зміни в його роботі та функціонування в умовах пандемії поговорили з Миколою ГНАТОВСЬКИМ.

Перед членами ЄКПТ відчиняються двері «найзакритіших» закладів Європи – будь-яких місць несвободи у 47 країнах світу – адже й там людина заслуговує на гуманне поводження. Мандат Комітету поширюється на поліцейські ізолятори, в’язниці, місця утримання незаконних мігрантів, цивільні психіатричні та судово-медичні заклади тощо. Це повноваження на доступ без попередження до всіх, кого утримують проти власної волі.

– Як європейська спільнота дійшла думки щодо створення Конвенції та вашого Комітету?

– Думаю, що все починається з поняття демократії. Навіть не з прав людини, а саме з демократії, тому що Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ) стала після Другої світової війни способом підкреслити, що відрізняє західний світ, західну цивілізацію від її альтернатив. Насамперед, від соціалістичного табору і – ще раніше – від нацистської Німеччини та інших фашистських режимів Європи. У Конвенції було продемонстровано, на яких засадах може ґрунтуватися демократичний розвиток суспільства – на повазі до індивіда, до людини. Людина має бути мірилом всього, все має починатися з людини, людина ніколи не може бути засобом, вона завжди повинна бути метою.
Конвенція має свій механізм: будь-хто потенційно може, дотримавшись певних юридичних вимог, зрештою звернутися до ЄСПЛ. Але зробить це далеко не кожен. Крім того, просто реагувати на якісь сигнали – це необхідно, але виявилося, що не досить. Тому з’явилася ідея працювати на упередження – проактивно, в ідеалі – виявляти проблеми ще до того, як вони з’являться. Тому придумали цей моніторинговий механізм, яким і є наш Комітет. І допустили спостерігачів – тим більше, міжнародних, іноземних – до тих місць держави, яких і власне суспільство ніколи не бачить. Вони дуже приховані, закриті. Однак це зробили свідомо, тому що держави були об’єднані ідеєю збереження європейської цивілізації, суспільства, побудованого на правах людини, демократії і верховенства права. Це було зроблено для того, аби спостерігачі принаймні конфіденційно могли радити, як покращити ситуацію. З цього все й почалося. Так цей механізм і працює. За понад 30 років існування він, зрозуміло, набув додаткових рис, відкритість стала більшою. Конфіденційний діалог Комітету з державами вийшов у публічну площину (не повністю, але у суттєвій своїй частині). Конфіденційна частина діалогу з кожною державою зберігається, але дедалі більше держав публікують доповіді Комітету автоматично, щойно вони з’являються. Тобто цей процес тепер доступний для спостереження зацікавленій громадськості: можна прочитати, зробити свої висновки, певною мірою почати своє спілкування з урядом. Плюс надруковані доповіді стали доступними для ЄСПЛ, який використовує їх у своїх цілях і краще взаємодіє з нашим Комітетом. У результаті вся система стає повнішою.
– Наскільки впливають на роботу міжнародної організації політична обстановка в Європі і, зрештою, пандемія?
– Впливають дуже відчутно. У Європі була очевидна хвиля успіху партій, які відрізнялися достатньо популістичною риторикою. Дуже просто і привабливо для громадськості заявити, що злодії мають сидіти в тюрмі, що треба карати всіх злочинців, посилити боротьбу з криміналом – тобто збільшити терміни покарання, проводити більш жорстку кримінально-правову політику. Це призвело до перенаселеності тюрем, яка залишається проблемою у більшості країн континенту. Політика тривалого утримання мігрантів під вартою у поганих умовах має ті самі причини.
Друга політична проблема, з якою довелося зіткнутися і яка триває досі, – загальні кризові явища в Раді Європи як пан’європейській організації. За своєю природою, РЄ – об’єднання держав-однодумців, які щиро вірять у демократію, права людини і верховенство права. Вони об’єдналися для того, щоб підтримувати, розвивати й вдосконалювати ці цінності. Однак тільки проголосити їх недостатньо. А з розширенням членства РЄ інтенсивність згоди з якихось базових питань суттєво зменшувалася. Дуже важко всі держави привести до спільного знаменника. Все це поступово розчиняється, розмивається, стандарт стає дедалі більш мінімальним, менш обов’язковим.
Пандемія вплинула, зрозуміло, на все. Усе, що можна було перевести в онлайн, перевели. Те, що не можна було, теж максимально перевели або зробили гібридні форми засідань. Боюся, що до загальної вакцинації ситуація залишатиметься дуже непевною. Наприклад, уже знаю, що у березні наше пленарне засідання буде онлайн і процес обрання свого наступника я вестиму через відеозв’язок.
І, основне, наші відрядження в особливі місця. У березні минулого року нам треба було вирішувати, чи продовжувати роботу. Чи можемо ми їздити в місця несвободи по всій Європі, виконувати нашу програму візитів чи ні? Як це робити, коли все закрито? Юридично у нас є можливість, оскільки Конвенція, якою створено Комітет, – це окремий міжнародний договір, до якого приєдналися всі 47 держав Ради Європи. Вступити до цієї організації не можна, не ратифікувавши нашу Конвенцію. Вона дуже категорично формулює права Комітету відвідувати місця несвободи – і обмежити їх навіть через пандемію неможливо. Але як фізично подорожувати, коли все закрито? Тож навесні минулого року перші 3,5 місяці пандемії була пауза в наших поїздках. Ми намагалися побудувати роботу, зрозуміти, як саме мусимо діяти, аби продовжувати виконувати наш мандат. Потім треба було визначитися, яке у нас захисне обладнання, бо найперше маємо захистити людей, до яких приїздимо. Уже 20 березня 2020 року прийняли і опублікували документ «10 принципів поводження з людьми в умовах несвободи під час пандемії коронавірусу». Це була перша офіційна реакція на пандемію будь-якої зі структур, пов’язаних із РЄ. Усі держави взяли документ до уваги, було багато позитивних відгуків.
Наприкінці червня-початку липня ми зібралися на пленарне засідання в Страсбурзі (воно було гібридне: хтось приїхав, хтось онлайн). Одразу після засідання організували пробний візит в умовах пандемії – до Франції. Потім були візити Комітету до Болгарії, України, Мальти. Зрештою, минулого року ми майже виконали нашу програму візитів – їх було 14. Без пандемії було б 17-18.
Продовжуємо працювати, бо наші підопічні нас потребують. Є критична маса людей, які готові продовжувати працювати. І сподіваємося на успіхи програми вакцинації.
– Завжди хотіла запитати: чи легко ваші підопічні йдуть на контакт, чи усвідомлюють, хто перед ними? Як досягти такого контакту й довіри?
– Як правило, людям у місцях несвободи бракує контакту. Нормальна людська реакція на людину, яка приходить ззовні і від самого початку виявляє до тебе повагу, є доброзичливою. Після того, як ти підходиш до камери, просиш співробітника її відчинити, але туди не заходити, і сам стоїш на порозі й питаєш, чи можна зайти. Все починається з цього питання. Запитати треба, бо люди там живуть, це їхнє помешкання. Коли їм пояснюєш мету свого перебування, цікавишся ними, вони швидко розуміють, хто перед ними. Перша реакція: а що це взагалі? Прибульці? Як правило, вони бачать, що людина в них щиро зацікавлена і відповідно реагують позитивно. Але проблеми можуть бути: наприклад, ув’язнені залякані адміністрацією чи криміналом, через що панує атмосфера страху. Однак за реакцією людей одразу видно ситуацію.
– Не можу позбутися думки, що переді мною людина, яка власноруч, кожним своїм відрядженням, кожною поїздкою створює й реалізує принципи, що закладають основи гуманізму майбутнього. Ви відчуваєте свою дотичність до історії?
– Я далекий від того, щоб розглядати цю роботу через якісь глобальні цілі. Так, усе створюється, усе в процесі. Це нагадує мені певною мірою університетську освіту – навчальний процес теж безкінечний, ним можна займатися все життя, і він того вартий. Але ти знаєш, що ця робота велася і до тебе, і вестиметься після. Величезна радість від того, що ти бачиш якісь зміни на краще. Не глобальний проєкт зробити людство гуманнішим (хоч все це дуже добре), але коли ти реально бачиш, що було так, а стало так – це дуже приємно, бо це не абстрактні речі, вони прив’язані до доль конкретних людей. Навіть речі, які можуть здатися не такими вже й суттєвими – вони могли вплинути на сотні, тисячі людей і зробити їхнє життя більш позитивним.
– Ваша місія передбачає перебування у найбільш контрастних і закритих місцях Європи. Яке з них вразило вас найбільше?
– Контрасти справді великі, особливо це помітно, коли маєш ще й почесний обов’язок керувати делегацією. Найбільше на мене впливає, коли спілкуєшся сам-на-сам і на одному рівні – ти не вище і не нижче – не намагаєшся загравати з людиною, не намагаєшся показати, що ти бос і ти кращий, не дивишся зверху вниз на людей, які справді опинилися на найнижчому щаблі соціальної ієрархії. А наступного дня спілкуєшся з керівництвом держави.
Якось був випадок, коли у вівторок я був із візитом в абсолютно жахливому (немов із фільму жахів), розваленому, перенаселеному бараку, у якому мешкали ув’язнені з туберкульозом, гепатитом тощо. У середу в розкішному бароковому палаці при повному параді зустрічався з керівниками уряду цієї країни. У четвер повернувся до Києва і ввечері пішов у Нацоперу. Цей контраст дійсно дуже цікавий. Єдине, що можу сказати: деякі прийоми чи підходи суто дипломатичні достатньо добре діють як у камері зі злочинцем, так і з міністром на переговорах.
– А ви не робите між ними різниці, тому й спрацьовує.
–Так, тому що людина є людина. Ми ж і починали розмову з того, що людина є основою всього й індивід важливий. До речі, були випадки, коли в’язні, з якими ми спілкувалися у місцях несвободи, ставали керівниками держав, і були випадки, коли керівники держави опинялися в місцях несвободи…
– На що вам завжди не вистачає часу?
– На написання підручника з міжнародного права. Дуже хочу за нього взятися. Зрештою, моя робота в Комітеті цього року добігає кінця, і перш ніж я візьмуся за щось інше, можливо, матиму час писати. На щастя, весь цей період вдавалося продовжувати викладати, і скоро буде вже 20 років, як я цим займаюся. Відповідно, набігло достатньо думок для того, щоб ними поділитися, але треба сісти і систематизувати їх. Поки що на це дійсно бракує часу.

Спілкувалася Лариса Кіт