Oleksuk_4Петро Олексюк, студент Інституту високих технологій, молодший сержант, боєць розвідувальної роти 81-шої окремої аеромобільної бригади ЗСУ, позивний «Тигр», втратив стопу 09.05.2017, коли під час виконання бойового завдання в зоні проведення АТО підірвався на протипіхотній міні, що заборонена міжнародними конвенціями.
Завдання розвідника – навчитися якнайліпше маскуватися, щоб зливатися з навколишнім середовищем. Коли гортаєш Петрові світлини з воєнних часів, усе виглядає доволі подібним – повсякчас сіра, брунатна чи оливкова барва. Натомість сам боєць – усміхнений, аж наче розпромінений. Справді, Петро майже всюди посміхається: у колі бойових товаришів, із батьком під час проходження воєнної служби, із небезпечною зброєю в руках або з волонтерськими посилками, відправленими на фронт. А ще відчувається, наскільки доброю людиною має бути сам Петро, якого навіть на війні, здається, не оминають жодні котики й песики… А ці тварини знаються на хороших людях!

Від 9 травня 2017 року Петро бореться за відновлення здоров’я й можливість ходити самотужки. Допомагають хлопцеві в тому бойові побратими, кохана дівчина, рідні та друзі, волонтери, лікарі й усі небайдужі. Державні медичні заклади пропонували Петрові піти найпростішим шляхом – ампутувати скалічену ногу, проте зусилля простих українців і віра в можливості сучасних медичних технологій дають йому шанс відновити втрачену стопу й насолоджуватися повноцінним життям. Петра Олексюка включено до інноваційного проекту «Біотех-реабілітація поранених», проте лікування потребує значних коштів, яких родина студента не має, тому й звертаються по допомогу через газету «Київський університет» до всіх читачів (реквізити карткового рахунку подаємо наприкінці матеріалу).

– Петре, чому ви стали добровольцем?

– Якось увечері я розмірковував про те, що відбувається в Україні, і зрозумів, що зараз мені в Києві нічого робити. Наступного ж ранку зібрав речі та й поїхав. Із середини вересня 2014 року потрапив на вишкіл до Добровольчого табору ОУН, а батьків лише за місяць повідомив, що вже служу добровольцем. Звичайно, рідні постійно дзвонили, але я говорив, що в мене навчання, заняття, тому й додому не приїжджаю, дуже зайнятий.

– А коли потрапили до зони бойових дій?

– Від листопада 2014 року ми з хлопцями прибули до 54 розвідувального батальйону. До кінця листопада прослужили в складі цього формування на полігоні Новограда-Волинського. А взимку нашу розвідувальну роту перевели до 81 аеромобільної бригади, яка на той час розташовувалася в Краматорську.
На фронт мене відправили після здачі позицій у Донецькому аеропорту. 21 січня 2015 року з Нового терміналу виходили останні українські бійці, а вже 23 січня ми прибули на околиці Донецького аеропорту й заступили на бойове чергування. Мали наказ закріпитися біля летовища, у районі позицій «Зеніт» – шахта «Бутівка», поруч із Опитним і селищем Піски. На той час аеропорт уже здали, але треба було вибудовувати лінію оборони, щоб українські війська могли просуватися вперед.

– Що найбільше вражало під час боїв?

– Те, що тут знайшов справжніх друзів. Раніше якось не думав, що в екстремальних ситуаціях людина здатна допомагати іншим, вважав, що за таких обставин кожен боротиметься сам за себе. Виявилося ж, що вояки допомагають одне одному навіть у дуже складних ситуаціях. Окрім того, навчився правильно розподіляти свій час. Інколи на війні зовсім немає часу для сну, тому дуже важливо вміти заощаджувати сили.

– Наскільки важливою на фронті є взаємодопомога?

– Як на мене, без товариської підтримки розвідки немає. Важливо знати, із ким виконуватимеш завдання, без довіри складно не припуститися помилок. Ми з товаришами завжди оцінювали ситуацію на позиціях, вирішували, скільки осіб потрібно, щоб усе контролювати, а потім змінювали одне одного, щоб мати змогу  перепочити.

– Як ви справлялися на війні з почуттям страху?

– Як на мене, страх відчувається перші три дні, а вже за два тижні – цілком зникає. У мене навіть виникла асоціація, ніби з друзями на страйкбол приїхав і просто розважався, а не воював. З’являлося інтуїтивне відчуття загрози, коли на щось неістотне уваги вже не звертав. Але перші дні страх був, цього не уникнути. Цей страх варто якось побороти, та й по всьому.

– Що було найтяжчим на війні?

– Найважче втрачати друзів… Дуже багато хлопців загинуло, ті, із ким познайомилися в боях.

– Петре, наскільки змінилося після війни Ваше ставлення до повсякдення?

– Кардинальних змін я не помітив, мабуть, просто інакше все тепер розумію. Якщо раніше міг не стриматися й сказати зопалу щось погане, то зараз говорю тільки тоді, коли добре все обміркую й зможу висловлюватися спокійно й упевнено. Війна навчила бути розсудливішим…

– Як щодо Ваших подальших планів? Чи навчатиметеся в Інституті високих технологій?

– Спеціальність «високі технології» залишається актуальною й перспективною, тому завершуватиму навчання. Зараз маю академічну відпустку, це потрібно для відновлення здоров’я. Сподіваюся, за рік пройду всі медичні процедури, щоб одужати й повернутися до Університету. Як на мене, викладачі радіофізичного факультету й Інституту високих технологій уміють зацікавити студентів, а це дуже важливо для процесу навчання.
Окрім того, і газету «Київський університет» мені завжди було цікаво перечитувати й дізнаватися про те, що нового відбувається в інших інститутах чи на факультетах КНУ, тому тим більше приємно, що інтерв’ю виходитиме саме тут.

Нагадаємо: Петро Олексюк проходить тривалий курс реабілітації. Перерахувати кошти для допомоги бійцеві можна на картку ПриватБанк: 4149 4996 4357 0359, на ім’я Олексюка Петра Павловича.

Спілкувалася Наталя Стародуб