DSC_69877777Командиром зенітної установки
служив в Афганістані
завідувач кафедри Інституту
міжнародних відносин
Сергій ДАНИЛЕНКО.
Його підрозділ забезпечував
прохід автоколон
із будматеріалами та продуктами.
Має 50 бойових виходів.

– З відстані у 30 років виглядає дивно, коли ти береш нагороди, а на них абревіатура СРСР. На тлі декомунізації можна замислитися і над цим. Але тоді виникає запитання: чи має українська держава стосунок до тих авантюр Радянського Союзу? У політичному вимірі, мабуть, не має. Але в людському залишається, і про це сьогодні сказав ректор. Адже якщо ми не будемо поважати тих, кому довелося у радянську добу воювати за теренами тієї держави, тоді навряд чи зможемо поважати тих, хто нині захищає країну. І відповідно ставитися до їхнього подвигу.

Історія підказує, що ми не зможемо забезпечити існування країни без надійного війська. А без поваги до того, хто є основною людиною у війську, – воїна – цього не досягти.
– Які уроки афганської війни та її учасників можуть бути важливими для сьогоднішніх захисників України?
– Той, хто занадто заглиблювався у спогади, дуже часто не знаходив у теперішньому житті себе. Ця суперечність, як на мене, найскладніша. Здатність відсторонити критичні спогади (ті, де була пряма загроза життю) від сьогодення допомагає тобі і тепер, і в майбутньому існувати як спокійна людина. Той, хто не може подолати свої спогади, пережиті у критичних умовах війни, дуже часто не знаходить себе у теперішньому житті.
– Сергію Івановичу, 30 років тому Ви не були доктором політичних наук, як зрозуміли таку річ у юному віці?!
– Всю службу возив у своїй зенітці (там, де мав бути акумулятор, але його не було) листа – маминою рукою під диктовку бабусі написаний «Отче наш». І хлопцям казав: ідіть до мене, в мене тут є «Отче наш», нас тут нічого не візьме. На мою думку, це допомогло не тільки вижити, а й уникнути болісних спогадів. Тобто у мене їх і не було, а по поверненні одразу переключився, бо дуже мріяв вступити до університету.
Ратна служба залишається для мене особливою. Завжди з великим пієтетом заходжу в аудиторію, де сидять курсанти ВІКНУ (на спеціальності «міжнародна комунікація» у нас є окрема група). Я вважаю це достойною службою і бачу для цих молодих людей прекрасне майбутнє. Вони мають великий шанс відстоювати мир і прославляти свою державу в Україні і далеко за її межами.